На старт, увага, фарс!

Лише кількадесят кандидатів офіційно долучились до перегонів, та їх результат прогнозований

Віталій ДУДІН, “Ліва опозиція”

Новий парламент не стане більш репрезентативним у соціальному плані

Виборчі перегони стартували. ЦВК вже зареєструвала десятки претендентів. Звичайно, проаналізувавши програми цих кандидатів, складно отримати уявлення про політичну систему, загалом. Але ми спробуємо.

Зауважу, що ці вибори можуть розчарувати навіть найзапекліших скептиків. Адже, незважаючи на безпрецедентні втрати, які понесла наша країна, ніхто не вимагає зміни системи. Більше того, навіть оновлення парламенту видається фантастичним завданням.

По обличчю

Мало кого здивуєш тим, що фаворитами перегонів за “списочною” частиною будуть олігархічні проекти, що різнитимуться лише обличчям вождя. На жаль, мажоритарна складова повністю позбавлена інтриги. Здається, після цих виборів за слово «самовисуванець» будуть бити по обличчю. Бо у цій категорії опинились такі обличчя, як Віталій Журавський, Сергій Ківалов, Олександр Пресман та інші екс-регіонали.

Попри усі зауваження ліберальної громадськості, вирішили побалотуватися і люди, які голосували 16 січня за «диктаторський закон» часів Януковича. Серед них і такий собі нардеп Сергій Лабазюк. На його переконання, він реабілітувався: адже 12 серпня він вже голосував за «диктаторський закон» часів Порошенка… Більше того, він залишається послідовним і обіцяє внести до порядку денного питання запровадження надзвичайного стану на всій Україні (хоча що йому заважає зробити це сьогодні?).

За соціальним складом більшість кандидатів представляють той клас, інтереси якого і висловлюють. Чиновники та бізнесмени. «Ми не повинні жити в країні, де політика є іграшкою в руках багатих олігархів і корумпованих депутатів», — про це каже навіть член створеної Ахметовим партії Наталії Королевської, висунутий у Сєвєродонецьку.

Враження про олігархізацію політики посилює та деталь, що декларації про доходи кандидатів не обнародуються на позачергових виборах. Таке враження, що вони вже не важливі після того, як виборці обрали президентом олігарха.

Чим депутати, які голосували за "диктаторські закони" нової влади кращі за тих, хто робив це 16 січня?

Ліберали кажуть про необхідність нових облич. Але вони можуть з’явитися лише з середовища нового класу. Втім трудящі обирають право бути виборцями.

Прикро те, що образ депутатів якраз відповідає запиту пересічного виборця. Соціальний статус не грає ролі, важливішими стають взагалі другорядні ознаки. З нещодавніх президентських виборів ми знаємо, що їм потрібен кандидат, знаючий англійську. У цивілізованих країнах така перевага викликала б подив. Маргарет Тетчер теж знала англійську, але їй це не допомогло в очах доброї половини британського суспільства. Якщо в моді політики зі знанням іноземної мови, то чому ми не спостерігаємо повальної популярності Леніна і Троцького?..

Ідеї сивої давнини

Старі обличчя — не єдина біда цих виборів. Адже ще є кандидати зі старими ідеями «процвітання України» та «повернення молоді у село». «Я українець з діда-прадіда, тому знаю силу українського духу», — чи можна сперечатися з подібними агітками? Застарілість програм — це не перебільшення. «Формула «Наука – нові технології – промислове впровадження», запропонована Президентом України у своїй передвиборній Програмі, актуальна як ніколи», — мовить у своїй програмі кандидат Мантєєв О.О. на Одещині. Цікаво, що ця формула викладена, на хвилиночку, ще у… програмі Віктора Януковича 2004 року.

Триваюча війна перетворила програми на парад мілітаризму та консерватизму. Не дивуйтеся, коли в контексті розбудови демократичної держави, передусім, говориться про створення професійної армії. Помічник міністра юстиції Владислав Куценко пропонує «юридично-обгрунтовану програму», яка включає відновлення ядерного статусу України. Замість мобілізації чоловіків зі східних областей він пропонує прийняти Закон «Про прифронтову зону», обіцяючи, що мешканці цих регіонів будуть зводити оборонні укріплення. Вибір, який нам пропонують – вибір між копанням траншей і смертю в цих траншеях. Завершення війни не передбачається: у програмах говориться про майбутній “наступ” української армії та вирішення конфлікту силовим шляхом, ніби останні події нічому не навчили.

У пропаганді будуть прості, але малозрозумілі з точки зору логіки рішення. Мажоритарники будуть обіцяти партнерство між ввіреними їм районами та НАТО. Або обнести область стіною. Скоротити кількість податків до одного — воєнного збору. Очистити владу від «зрадників» (їх вирахувати простіше, аніж, скажімо, мільйонерів). За відсутності пам’ятників Леніну добивати символи «совка» можна буде лише шляхом «оптимізації мережі лікувальних установ». Гасла можуть бути й іншими, але змінювати нинішній ліберальний курс Уряду ніхто не збирається.

Апеляції до трансцендентного будуть на висоті. Марина Озерова у 91-му виборчому окрузі прямо заявляє про бажання «стати Берегинею для своїх громадян». В іншій програмі обіцяється розбудова держави в умовах ринкової економіки та християнських принципів (!). Хоча є і натяки на «теологію визволення». «Третій напрямок моєї соціальної політики – це соціальні гарантії та допомога тим, хто її найбільш потребує. Цьому нас вчить Біблія», — зауважує кандидат Іван Семенюк.

Природно, що регіонали візьмуть на себе ореол захисників Сходу. Вони наголошуватимуть на питаннях мови та історії, але не вирішення соціальних проблем. Адже всі вони є ставленниками капіталу або капіталістами.

Правила

Чим жовтень 2012 року відрізнятиметься від жовтня 2014-го? Не змінились навіть правила — вибори стануть змаганням між олігархами. Високий прохідний бар’єр та розмір застави “закриває” можливість висунути партійний список. Агітація на мажоритарних округах прямо залежатиме від багатства — розмір виборчих фондів ніхто не обмежив.

Прем’єр-міністр Яценюк «піаритиметься» у дусі Азарова за бюджетний кошт. Кому важливо, що в цивілізованих країнах урядовці позбавлені права балотуватися?

Опинившись на місці Партії регіонів, «Блок Порошенка», за логікою, має агітувати за стабільність. Але що означає стабільність в нинішніх умовах — невже продовження війни?

Всупереч практиці цивілізованих країн, олігархи витрачатимуть скільки завгодно, а прем'єр отримуватиме переваги від адмінресурсу

Масштаби підкупу суттєво зменшаться. В усякому разі ви його не помітите. Навіщо скуповувати голоси? Виборці й так маніпульовані, адже некритично ставляться до правої пропаганди. Олігархам достатньо буде здійснювати підкуп депутатів, які переможуть.

Вибори будуть поєднанням дріб’язкових подачок та глобального популізму. Людей зачаровуватимуть обіцянками, виконаннях яких неможливо буде проконтролювати, а коли виникнуть питання – нагадають скільки ламп у під’їздах вони замінили. Словом, надавати конкретні інструменти впливу на суспільні справи ніхто не буде.

Правий сектор покаже приголомшливі успіхи. Точніше, увесь парламент перетвориться на один цілковитий правий сектор. Йдеться не про однойменну маргінальну партію, а про те, що усі депутати будуть відстоювати свободу для капіталу в економічній сфері або націоналістичний ізоляціонізм — у політичній. Поділ на правих та лівих був актуальний 200 років тому у французькому парламенті, але не актуальний у сучасній демократичній Україні. Перемога буржуазних сил проявляється не у витіснені КПУ, а в тому, що соціальна проблематика ототожнена з колабораціонізмом.

Щоб перемогти потрібно бути або популістом, або мільйонером. Без перебільшення окремі переможці заздритимуть тим, хто не пройшов до Ради, адже сподівання будуть надзвичайно високими. Прийшовши на хвилі популізму, будуть приречені постійно підігравати інстинктам натовпу, або ж визнати, що вони не відповідають створеному іміджу.

Протриматися більше року обраному складу парламенту буде складно, враховуючи загострення соціальних проблем та відносини з самопроголошеними ДНР/ЛНР. Значна частина негараздів вирішується шляхом наступу на інтереси олігархів, але чи потрібно це парламенту?

Змиритись?

Так, змиритись.

Слід визнати, що новий парламент буде не кращий за нинішній. Якщо ми не можемо вплинути на склад нового парламенту, то нам потрібно формувати політичну силу, яка диктуватиме свою волю олігархам та корупціонерам. Коли люди відмовляться бути виборцями, вони стануть армією.

Для того, щоб народ мав свою партію в парламенті потрібні демократичні правила і власне сила, що відображає народні інтереси. Правил таких на разі немає, їх лише доведеться відвоювати у контексті широкої боротьби за громадянські й соціальні свободи. Варто визнати, що і створення децентралізованої та самофінансованої партії — це теж боротьба. Передусім, з упередженнями, які склались про політику.

Лицемірній політиці треба протиставити справжню, народну. Залучати громадян до політичних процесів. Творити програму розвитку суспільства і добиватись її виконання. Нам потрібна партія, за яку потрібно не голосувати, а куди варто вступати, щоб змінювати своє життя. Щоб люди, які створюють матеріальні блага, зуміли створювати правила. Мир та добробут в Україні забезпечать лише соціалістичні реформи. Впровадити їх без представників у владі складно. Ще складніше — добитись їх без низового руху за межами парламенту.

Трудящим потрібна організація, здатна опонувати у всіх можливих формах, якщо вони прагнуть повної незалежності від волі роботодавців. Така організація подужає не лише участь в позачергових виборах, а й позачергових повстаннях — тобто таких, що не вписуються у бізнес-плани всіх олігархів.

Leave A Comment

НАША КНОПКА

ГАСЛО: Головний аналітичний сайт