Україна: невимовлена війна

Україна консолідується проти російського агресора та його посередників-сепаратистів? Чи навпаки?

Катрін САМАРІ, дослідниця Міжнародного
інституту досліджень і освіти (Франція)
Переклав Андрій РЄПА, “Ліва опозиція”

Питання без чітких відповідей

Що означає й до чого призведе ця «неоголошена», але й визнана відправка підкріплень з боку Росії? «Добровольці», які прибувають повоювати, за словами лідера сепаратистської ДНР, щоб «провести відпустку», російські танки, що перетинають кордон «через помилку» (як не змигнувши оком твердять у Москві), або ж іноземні «члени терористичних угруповань», крайніх правих чи лівих, що приїздять захищати «Новоросію» під білогвардійськими чи радянськими стягами…

Чи справді ефективною була розпочата київською владою «антитерористична операція» (АТО) з позицій усунення небезпеки розколу України? Чи, може, вона поглибила розкол? Чи справді має місце дезертирство в українській армії, про яке ми часто чуємо? Яка частка народної залученості в добровільних «батальйонах», до яких стікаються патріоти звідусіль – як з України, так і з-за кордону?

«Постмайданівська» коаліція розпалася, і президент Порошенко, розпустивши Раду, оголосив парламентські вибори на 26 жовтня. Але народ зі сходу та півдня України може здійснити своє волевиявлення лише за умови припинення насильства. В якому напрямку буде їхній вибір?

Починаючи з анексії Криму, російська пропаганда, як і українська пропаганда, придушує критику й ускладнює сприйняття достовірної інформації. Як з одного боку, так і з іншого, голоси невдоволення та протесту асоціюються з «п’ятою колоною», яку нібито фінансують з-закордону. Антисоціальна політика урядів виправдовується патріотичними гаслами (в Росії – проти Заходу та санкцій, в Україні – антиросійськими настроями). Але наявність крайніх правих сил серед добровольців з обох боків і виникнення «червоно-коричневих» (або білогвардійських) фронтів, які видають себе як «антифашистські» чи «антиімперіалістичні», тільки збільшують плутанину їхніх цілей.

Всупереч аргументації тих, хто підтримує Росію проти «імперіалістичного табору», політика Москви лише підсилює прохання України приєднатися до НАТО, прохання, яке більше підтримують у Польщі та Прибалтиці, ніж у великих імперіалістичних державах.

Що стосується боротьби за цілісність України, то вона буде неефективною, якщо вдасться до заборони критики київського уряду: його «антитерористичної операції» або соціальної політики, яка передбачає звернення по «допомогу» МВФ.

Україна – «єдина й неподільна» чи неоколонізована, як Боснія?

Виступи та махінації Росії, що вважає себе лише «солідарною з російським населенням» і такою, що дає відсіч західними імперіалістичним силам, в найближчій перспективі зміцнюють путінський режим (підтримка 80 % населення – це факт). Його розкритикують, якщо він залишить напризволяще сепаратистів. Щоб завоювати уми та серця, були відправлені гуманітарні ешелони, був затверджений проект держави «Новоросія». Чи є це доказом сили або слабкості? Новоросія – це вияв волі місцевого населення порвати з Україною чи, навпаки, визрівання сил навколо «державної одиниці» з сепаратистською динамікою в бік сусідського «великого брата», але без активної народної участі? Якою мірою місцеві підтримують військові дії? Як колись у побудові військовим шляхом «сербської державної одиниці» Боснії під назвою Республіка Сербська, треба буде в будь-якому разі надавати проголошеній «Новоросії» територіальну цілісність – у цьому випадку: розширення аж до Криму та Придністровської Молдавської Республіки, навіть якщо ця державна «одиниця» первинно залишатиметься в рамках «суверенної» та поділеної України.

Українська конституція не повинна писатися ані в Москві, ані в Брюсселі (чи Дейтоні, як писалася боснійська)

Хто має це вирішувати? Українська конституція не повинна писатися ані в Москві, ані в Брюсселі (чи Дейтоні, як писалася боснійська). Єдність України має підтверджуватися (чи спростовуватися) політично через акт самовизначення усього українського населення, а не під військовим тиском. Як нещодавно казав один товариш з української організації «Ліва опозиція», ця війна не суто громадянська, ані просто зовнішня агресія, вона – «гібридна» й значною мірою неконтрольована.

Проти цієї війни відповіді має дати сам український народ у всьому своєму багатоманітті. І його мають підтримати інтернаціоналістські рухи в Росії, Україні, Європейському Союзі.

 Джерело: NPA

Leave A Comment

НАША КНОПКА

ГАСЛО: Головний аналітичний сайт