Гніт скінченності: про Україну та Єгипет

Філософ Ален Бадью про парадокси української та єгипетської революцій

Автор доповіді: Ален Бадью
Автор перекладу: Андрій Рєпа,
“Ліва опозиція”

У революційних подіях в Україні та Єгипті спільною була наявність трьох, а не двох сторін учасників

На моє переконання, форма сучасного пригнічення виражається перш за все в пануванні категорії скінченності. Цього року стратегічний напрям мого семінару – запропонувати засоби критики сучасного світу, виявити все те, ядром чого є встановлення (в його пропаганді, діях і так далі) категорії скінченності, а отже, виключення нескінченності з можливих горизонтів людства.

На кожній лекції, починаючи з початку й до кінця року, я хотів би вам давати певний приклад того, як певні реалії нашого часу, те, що відбувається сьогодні, або часто вживана категорія, або поширене переконання, як все це репрезентується як фігура або операція зведення до скінченності. Як такі, всі ці речі можна об’єднати в термінах загального репресивного світобачення категорії скінченності.

Сьогодні я хотів би звернутися до прикладу України – а саме до того, як історичні події в Україні слугують пропагандистському консенсусу, який водночас встановлює та охоплює ці події…

В українській ситуації мене вражає (якщо зважати на все прочитане в газетах, почуте по радіо тощо) те, що ця ситуація схоплюється й розуміється в рамках того, що я назвав би завершеною стагнацією сучасного світу. Загальноприйнята оповідь така: Україна хоче приєднатися до вільної Європи й порвати з путінським деспотизмом. В Україні відбулося ліберально-демократичне повстання, мета якого – приєднатися до нашої любої Європи, батьківщини свободи. Тимчасом проти такого природного бажання плетуться підлі й архаїчні каверзи «людини Кремля» – грізного й жахливого Путіна.

В усій цій оповіді вражає те, що вона застигла в рамках статичної суперечності. Ще задовго до українських подій вже була наявна певна фундаментальна й постійно застосована схема, яка відділяє вільний Захід від усього іншого світу. Вільний Захід має одну-єдину місію – втручатися куди тільки можна, щоб захистити тих, хто воліє приєднатися до нього. Але така статична суперечність не має ні минулого, ні майбутнього.

Вона не має минулого, тому що нічого досі не вирішено, названо або описано щодо реальної історії самої України. Хто переймався Україною ще до минулого тижня? Багато хто навіть не уявляв, де це. І раптом на сцену Історії виходить Україна як поборниця європейської свободи. Це стало можливо завдяки тому, що все описується всередині статичної суперечності між Європою, батьківщиною свободи, демократії, вільного підприємництва та інших прекрасних речей, і всієї решти, включаючи путінське варварство й супровідну їй деспотію.

Про минуле не йдеться й тому, що ми не знаємо, звідки все це походить, скажімо, що Україна була складовою частиною того, що століттями називалося Росією; що тільки нещодавно Україна здобула незалежність всередині дуже особливого історичного процесу: розпаду Радянського Союзу. Так само ми не знаємо, що в Україні завжди були сепаратистські тенденції – і часто-густо вони були реактивними: тобто їх підтримували відверто реакційні сили й навіть гірше. Визначальну роль у всьому цьому відігравало українське православне духівництво, священним містом для якого був Київ, і не буде перебільшенням сказати, що це найреакційніше на світі духівництво – такий собі захворілий манією величі центр імперського православ’я.

Мало того, ця статична суперечність також не має майбутнього, тому що майбутнє вже наперед визначене: бажання українців полягатиме в тому, щоб долучитися до пречудової Європи – до вже наявної цитаделі свободи. Операції зведення до скінченності тут стосуються часу. Якщо час скінченний, то це тому, що він зупинений. Час пропаганди – знерухомлений час. Дуже складно розводити пропаганду щодо часу-в-становленні: можна чинити пропаганду щодо того, що є, але не щодо того, що стається. А тут ми маємо пропаганду, нібито українське повстання – статичне, воно нібито береться нізвідки й рухається до чогось, що вже наявне – демократичної й ліберальної Європи.

У Франції є особа, яка персоніфікує саме такі явища – це Бернар-Анрі Леві. Щоразу, коли треба нав’язати скінченність, він вигулькує на сцену. Такий собі трудар на службі скінченності. Можна навіть сказати, що коли Б.-А.Л. береться до справи, то для того, щоб «сурмити в труби» скінченності. Але вся ця добре продумана операція аж ніяк не стосується України; повірте, французьким пропагандистам начхати на Україну. Все, що їх цікавить, це їхня стара добра Європа, яка бажає, щоб усі навкруг розглядали дії українців як доказ тієї величезної цінності, яку має Європа для всього людства. Мовляв, якщо навіть українці, про яких ніхто по суті нічого не знає й яких уявляють як доволі віддалених і трохи затемнених персонажів, так сильно хочуть до Європи, навіть ціною власних життів, – і це правда, на Майдані полягло немало людей, – то це означає, що демократична Європа справді вам не абищо. Власне, це апологія Заходу, що сама породжує своєрідну жагу Заходу (певною мірою вона реальна – я до цього ще повернуся), тим самим зміцнюючи свої ідеологічні, політичні, інституційні та інші позиції.

Можна навіть сказати, що Україна не схоплюється й у справжньому теперішньому часі – радше в псевдо-теперішньому. Засаднича тема мого семінару «Образи теперішнього часу», який скоро вийде друком, в тому, що будь-яке істинне теперішнє формується минулим, що переламлюється крізь призму майбутнього. Теперішнє не є якимось монолітним блоком, втисненим між минулим і майбутнім. Теперішнє – це те, що проголошено, настільки, наскільки воно схоплює повторення, що походить з минулого, як і викривлення, напруження, що проектується в майбутнє – таке майбутнє, щодо якого теперішнє є носієм потенційної нескінченності.

Теперішнє українського повстання є псевдо-теперішнім, тому що воно не має минулого, а майбутнє – вже сталося. Саме тому тут немає істинного проголошення – того, що є ознакою будь-якого істинного теперішнього. Інакше кажучи, накладання скінченності на всю цю ситуацію справляє враження, ніби українське повстання в реальності не проголосило нічого нового. А коли не проголошено нічого нового, нічого власне й не проголошено. Як дуже слушно зазначив Малерме: «Теперішнього бракує, коли натовп не декларує себе». Теперішнє – це декларація. Те, що говорять українці – це просто те саме, що говорить будь-який тутешній пропагандист: 1) Я хочу потрапити до пречудової Європи; 2) Путін – похмурий деспот.

Однак, говорячи це, вони говорять не дуже й багато; тим паче, геть без якої-небудь історичної прив’язки до України, реалій життя людей та їхнього мислення тощо. Вони лишень говорять те, що від них хочуть почути інші – вони просто грають свою роль у конфліктних і складних зв’язках між Європою (яка не що інше, як локальне іституційне опосердкування глобалізованого капіталізму) й Путіним, який, як вони говорять, не дуже демократичний (ким він власне і не прагне бути, це не його морока). Тож ідеться про наперед розписаний сценарій, за яким треба грати.

Власне, ми можемо сказати: форма сучасної декларації – це захоплення якої-небудь громадської площі. Але й не тільки. Буває, коли декларація – це захоплення якоїсь громадської будівлі, масова протестна хода тощо. Втім, на деякий час історичною формою вияву народної колективності стала тривала окупація певної площі (Тахрир, Таксим, Майдан…). І ці окупації формують свій власний час. Час і простір глибинно пов’язані, як у «Парсифалі»: «Тут час стає простором». Цей час дозволяє нам, щоб окупація, власне, не мала кінця. Демонстрації починаються і закінчуються, повстання бувають вдалими або невдалими. Коли ж ви захоплюєте площу, то насправді не дуже добре знаєте, скільки це триватиме – можливо, дуже довго.

Все вказує на те, що зароджується нова форма декларації, принаймні нова форма можливості декларації, що полягає в захопленні певного відкритого міського простору. Гадаю, це великою мірою співвідносне тому факту, що тепер ми живемо в епосі повного панування міста. Більше немає сільської жакерії, «великих походів» тощо. Місто – превалюючий спосіб колективного співіснування – навіть у дуже бідних країнах, прибираючи вигляду монструозних мегаполісів.

Окупація міста в обмеженій формі – в формі окупації центральної площі міста («серця міста») – дедалі більшою мірою стає концентрованою формою самої можливості декларації. І цю форму ніхто власне не винаходив – це історичне творіння. З іншого боку, і я на цьому наголошую, це лишень формальна, ще невизріла, невіднайдена, неясна умова декларації. Те, що відбувається на площі, – декларація негативна. Люди, які зібралися на площі, коли їм треба щось сказати спільно, кричать: «Мубараче, забирайся геть!», «Бен Алі, йди під три чорти!» або, як в Україні: «Ми більше не хочемо цього уряду!»

Крім того, в даному просторі в ході окупації центральних площ великих міст є ще й новий тип колективної позитивності, найголовнішим фактором якої є, власне, сама тривала організація людей (адже протягом тривалого періоду часу їм треба організувати харчування, туалети тощо). Але при цьому декларація не виходить за рамки суто негативної форми, адже зібрані спільно й утримуючі площу люди розділені по лінії: модерність-традиція.

Єгипет – це вже класичний приклад. Як ви знаєте, там не було справжньої позитивної єдності між фракцією, що більше не хотіла Мубарака, тому що була його історично сформованим давнішнім ворогом (це «Брати-мусульмани»), та фракцією, яка більше не хотіла Мубарака, тому що нею насправді рухало певне бажання Заходу – вона також не хотіла ані релігійного гніту, ані гніту з боку військових, і прагла до певного числа свобод, які фетишизують як «європейські свободи».

Що ж відбувається в таких випадках? Підсумок такої декларації – доволі ефемерний і ненадійний, тому що тут ми маємо тільки напів-декларацію. Для того, щоб перемогти, така суто негативна декларація має передбачати абсолютну єдність тих, хто її проголошує. В цьому якраз полягала (треба таки нагадати) велика ідея Леніна. Він казав: без залізної дисципліни нічого не досягнеш; адже якщо ми не маємо утверджувальної й організованої єдності, то дуже скоро негативна єдність почне тріскатися, кришитися, розпорошуватися. Тепер ми маємо справу зовсім не з ленінським підходом, і на київському Майдані (або на будь-якій іншій площі) добре видно, що за межами простого твердження «ми більше його не хочемо…», між учасниками починаються неподоланні розбіжності.

Саме це зараз відбувається в Україні. З одного боку, ми маємо демократів і лібералів, якими рухає своєрідне бажання Заходу (ті, кого наша преса називає «українцями»), а з іншого боку, дуже різних людей, організованих у бойові угрупування в історичній традиції українського сепаратизму й світогляд яких більшою чи меншою мірою – але безсумнівно – фашизоїдний. Вони залюбки говорять, ніби виступають за Європу, за умови, якщо це звільнить їх від росіян; це абсолютно ідентитарний елемент, що складається з «олд-скульних» українських націоналістів, які аж ніяк не бачать свого майбутнього в термінах «європейських свобод». Проблема в тому, що з погляду майданного активізму саме вони домінують, а решта – просто хороші люди, але слабко організовані (коли їх організовують, то з метою здобути електоральні голоси).

Зрештою, можна сказати так: у всіх цих нинішніх ситуаціях зібрань і проголошень на площі ми маємо три, а не дві сторони учасників. З одного боку, є уряд, інституційна влада, партії, частини армії, поліція тощо. Вони здійснюють державну владу і зазвичай мають закордонних партнерів. Скажімо, для Мубарака протягом десятків років іноземним протектором виступали США, а, направду, всі західні держави. Потім, об’єднані на площі загальною негативною декларацією, є дві сили: ідентитарний елемент («Брати-мусульмани», українські націоналісти) і «демократи», тобто ті, кого рухає прагнення до західного типу модерності. Отже, в даному випадку ми маємо полярність за лінією традиція-модерність. При цьому модерність за наших часів означає не що інше, як модерність під егідою глобалізованого капіталізму. Жодним чином нам не пропонують якусь іншу модерність, окрім як саме таку модерність (особливо коли презентувати її якось інакше зовсім не вигідно). Таке зіткнення трьох сторін неможливо звести до двох сторін, якщо тільки не нав’язати даній ситуації скінченність.

Нам треба звернути увагу на всю єгипетську історію, – це справді захоплива історія. В Єгипті також було трьохстороннє зіткнення: по-перше, Мубарак, єгипетський військовий апарат і його таємні мережі та клієнти; по-друге, два елементи на площі Тахрир: з одного боку, елемент, що спрямований до західної капіталістичної модерності, а з іншого боку, «Брати-мусульмани», які – треба таки підкреслити, доволі багаточисленні серед народу – репрезентували особливу традиціоналістську силу. Між двома елементами єдність була негативною («Мубараче, забирайся геть!»), але потім, мірою розпаду єдності взагалі, треба було щось пропонувати. А запропоновані були… вибори, що перетворилися на облудну й фальшиву сцену, на якій і вирішувався зв’язок між двома елементами, єдність яких суто негативна. Що ж відбулося? Гаразд, «Брати-мусульмани» за виграшки перемогли на виборах, а прозахідна, демократична, просвічена компонента лишилася в дурнях. Єгипетська дрібна буржуазія виявила, що її зв’язок з єгипетськими народними масами насправді був дуже хирлявий. Справедливо розлютившись, адже вона повстала нібито даремно, ця «модерністська» частина єгипетського суспільства повернулася на вулицю: то були маніфестації у червні минулого року, але цього разу дрібна буржуазія діяла самотужки. Та сама по собі вона мало чого домоглася. Отож, вона радо привітала втручання інших сил… Кого? Саме так, військових. Дрібнобуржуазна безвідповідальність – даруйте за такий різкий тон – породила неймовірне явище: ті самі люди, що кілька місяців тому кричали «Мубараче, забирайся!», закричали: «Мубараче, повернися!». Тільки цього разу Мубарака звали Аль-Сисі, – нехай змінилося ім’я, але суть лишилася незмінною: це був режим Мубарака-2.

Аль-Сисі розпочав, якщо можна так сказати, з доволі вражаючих дій: себто кинув за ґрати повний склад обраного більшістю уряду (протягом цього періоду преса вагалася говорити про державний переворот, тому що, зрозумійте, коли ув’язнюють «Братів-мусульман», це ніби й несправжній державний переворот…), а коли прибічники обраного уряду вийшли протестувати, їх просто розстріляли. Армія стріляла в натовп демонстрантів без будь-яких вагань – точнісінько як свого часу розстрілювали комунарів. Просто затямте собі: за один тільки день було вбито 1200 чоловік (за звітами західних спостерігачів).

Отож, єгипетська ситуація – це надзвичайний приклад стерилізації-за-допомогою-скінченності, тому що, врешті-решт, вона постає як рух у замкненому колі: адже боротьба трьох сторін і є рухом у замкненому колі. Суперечність між повсталою освіченою дрібною буржуазією та «Братами-мусульманами» з їхньою масовою клієнтелою була такою, що гору здобула саме третя сторона.

Ви добре бачите, які були задіяні тут сили. Постає питання: чи є реальне майбутнє в цій формі декларації, з якою ми зіштовхуємося вже багато років, коли відбувається суперечлива мобілізація, об’єднана лише негативністю, – тобто лишень опозицією щодо наявного деспотичного уряду? Чи повинні ми – якщо вже просто запитати – зводити все до наперед заданої скінченності, що своєю чергою зводить усе, врешті-решт, до історичної боротьби між демократами й диктаторами? Тим паче, що багато хто просто щасливий (якщо можна так сказати) від повернення диктаторів – як це сталося в Єгипті – й особливо не переймається з цього приводу.

Для історичного винаходу, певного історичного творення – тобто чогось, що наділене істинною нескінченністю – має постати нова форма декларації. А для цього має бути єдність між інтелектуалами та великим народним прошарком. Але такої єдності під час протестів на площах не сформувалося. Уся проблема полягає в винаході – за допомогою нової політики – іншої модерності, інакшої, ніж модерність глобалізованого капіталізму. Поки ми не матимемо хоча б зачатків цієї іншої модерності, ми будемо приречені бачити те, що бачимо наразі: тобто негативні об’єднання, що завершуються рухом у замкненому колі. А пропаганда вічно торочитиме, що це, мовляв, боротьба добра зі злом, причому подається вона в формі карикатури на реальний стан речей.

Такий тричленний конфлікт заводить на манівці, тому що сам термін «модерність» – вже привласнений. Він обмежує «прагнення», зводячи його до споживання та західного демократичного режиму, тобто до прагнення інтегруватися до панівного ладу, як він є. Адже, врешті-решт, «Захід» – це ввічливе ім’я гегемонії глобалізованого капіталізму. Якщо ви хочете інтегруватися в нього – діло ваше, але тоді треба визнати, що в цьому немає ніякого винаходу, ніякої свободи абощо. Якщо ви хочете чогось іншого, недостатньо бути тільки анти-капіталістом, тобто частково підходити до проблеми схематично, а й треба винайти та запропонувати певну життєву форму модерності, яка б не перебувала під егідою глобалізованого капіталізму.

Це завдання надзвичайної ваги, яке тільки зараз почали розв’язувати. Справді, класичний марксизм вірив, що він був історично легітимним спадкоємцем капіталістичної модерності. Він добре бачив, що капіталістична модерність мала призвести – або вже призвела – до варварства, але вважав, що загальний рух, що зародився всередині цього варварства, приведе на світ набуток цивілізації, який успадкують революціонери. Такий підхід докорінно хибний. Ми прекрасно здаємо собі справу, що капіталістична модерність – це модерність без будь-якого іншого спадку, крім руйнації. То куди ж вона прямує? Люди, які стають під знамена капіталістичної модерності, навіть якщо їм це невтямки, насправді прагнуть до організованого нігілізму.

«Хвороба цивілізації», про яку говорив Фройд, виявилася ще суттєвішою, ніж думав марксизм. Щодо цього питання Фройд поглянув ще глибше Маркса, тому що він чітко розгледів, що хвороба цивілізації зачіпає дещо в самому символічному. Це не було просто питання розподілу, розділення або доступу до чудових надбань цивілізації; і це не було питання освіти (велика ідея таких людей, як Толстой або Віктор Гюго, мовляв, якщо поширювати освіту універсальним чином, то даємо блага цивілізації всім людям, а вони відтворюють і поширюють її далі) – саме ці ідеї були доволі впливові наприкінці минулого століття.

Тепер, здається, весь цей проект вимагає нового підходу до символічного: тобто треба винайти нові параметри цивілізації. Саме це я побачив на площах міст, де збиралися натовпи людей. «Теперішнього бракує, коли натовп не декларує себе». Можливо, ми перебуваємо на етапі, коли натовп хотів би декларувати себе, – це те, що я доволі оптимістично назвав «пробудженням історії». Але в такого декларування бракує засобів символізації. В політичному плані це доволі ясно: капіталістична модерність передбачає, що будуть задіяні всі види засобів, щоб освічений прошарок населення (міська дрібна буржуазія, середні класи тощо) залишився повністю далеким від основних народних мас. Можна було б виявити ці пропагандистські механізми, що слугують цій меті. Політика ж полягає в тому, щоб подолати ці механізми, вийти за їхні межі. Саме це ми називаємо зв’язком інтелектуалів з масами, якщо вдатися до старого жаргону.

Інакше кажучи, це здатність інтелектуалів вимагати не тільки для самих себе, а й для інших – в ім’я іншої, трансформованої модерності. Це здатність висловити, чому вони протестують на площі, збираються там, але не хапаються за свою монополію на протест, дозволяючи іншій компоненті протесту (або в формі виборів, або через насильство) захопити контроль над об’єднувальною негативною активністю. Єгипет дає нам універсальний урок щодо цього; в Україні ми бачимо щось схоже, попри свої варіації, з якими я ще не зовсім знайомий.

Отже, «скінченністю» ми називаємо пропагандистські механізми редукції дієвих історичних ситуацій, а розрив зі скінченністю – «інфінітизацією». Це саме той момент, коли параметри декларації по-справжньому об’єднуються – момент, коли можна чітко проголосити: «Мубараче, йди геть!», але й щось інше. Але що? Це… в будь-якому разі не бажання Заходу – ним не можна заткнути діру, що розчахлася. Ми в сутнісному історичному поворотному моменті. Такий момент уже існував у ХІХ столітті, коли людям було ясно, що вони заперечують, але ще не було ясно, що вони хочуть ствердити. А в цей вакуум знову продирається старий світ, тому що він має одну суттєву перевагу – він уже тут.

Доповідь на семінарі 12 березня 2014 року,
Париж, Вища нормальна школа.

Leave A Comment

НАША КНОПКА

ГАСЛО: Головний аналітичний сайт