Денис Денисов - активіст "Лівої опозиції"

Останні події щодо нападу прихильників праворадикальної партії ВО «Свобода» на активістів КВПУ неможливо ігнорувати, бо це вже не перший приклад насильницьких дій членів та прихильників цього об’єднання по відношенню до людей, що брали участь у заходах «Євромайдану». 27-го листопада агресивні дії здійснювались до активістів «Лівої опозиції», що з самого початку відвідували чисельні мітинги прихильників євроінтеграції під соціальними гаслами, які є невіддільним від Європи. Тоді постраждав лише реквізит, а не люди.

Як стався інцидент 4 грудня? Увечорі, зі сцени, встановленої на Майдани якийсь «патріотичний бард» (за різними джерелами, Антін Мухарський або Володимир Гонський), перериваючи свою промову, звернувся до публіки з попередженням про «паршивих тітушок», що нібито скоїли провокацію біля станції метро «Хрещатик». Попередження почалося з питання: «Тут є чоловіки?». На жаль, чоловіків серед тих, хто дієво відповів на заклик, не знайшлось. Адже напад тридцяти осіб на чотирьох не може вважатися чоловічим вчинком. А саме такий напад трапився після заклику «патріотичного барда»  з трибуни Майдану. Активісти були винні тільки у тому, що розповсюджували листівки профспілкового змісту, соціальні гасла та заклик до загальнонаціонального страйку, підтриманий у тому числі Олегом Тягнибоком. Вони навіть не намагалися пропагувати ліві ідеї, які вони завжди відстоювали, поважаючи заклик громадянського Майдану до відсутності партійної символіки. Але прихильники націоналістичних поглядів чомусь вирішили, що вони мають право контролювати та цензурувати протест. Наскільки ця претензія обгрунтована?

По-перше, скажіть, чому розпочався «Євромайдан»? Нагодою для нього стала відмова В.Януковича підписувати Угоду про асоціацію з ЄС. Головним гаслом того моменту стала «євроінтеграція», яку кожен відвідувач акцій Євромайдану розумів по-своєму: студенти та «середній клас» мріяли про безвізовий режим з Європою, ліберальні діячі уявляли собі втілення ідеології вільної торгівлі у життя, простий народ був приваблений європейською заможністю, гарним та вільним стилем життя у Європі. Мабуть, були й деякі націоналісти, які вважають, що «євроінтеграція» запроваджуватиме більшу незалежність від Росії. Зараз справа не в тому, чи ці міркування були належно обґрунтовані, а у тому, яке відношення до цього має партія з такою європейською назвою «Свобода».

Попередження почалося з запитання: «Тут є чоловіки?». На жаль, чоловіків серед тих, хто дієво відповів на заклик не знайшлось. Адже напад тридцяти осіб на чотирьох не може вважатися чоловічим вчинком

Відкриваємо програму партії від 2009-го року. У розділі «Зовнішня політика та оборона. Український європоцентризм та сильна держава» читаємо про необхідність зробити Україну «не лише географічним, але й геополітичним центром Європи», про важливість розриву з Москвою, та співпраці з НАТО. У передвиборчій програмі пана Тягнибока читаємо про розбудову «Європи вільних націй», про створення якоїсь «Балто-Чорноморської геополітичної вісі», тощо. У жодному з опублікованих на офіційному сайті документів не йдеться про Європейський Союз. Але якщо створити пошуковий заклик «Європейський союз», на сайті ВО «Свобода», з’явиться можливість знайти там багато цікавого: статті із заголовками на зразок «ЄС та кримські татари: взаємний інтерес послаблення України», інтерв’ю з Віталієм Горбаненком, який розповідає про «дефіцит демократії» у ЄС, та двох китів Європи – Німеччину та Францію.

А тепер найцікавіше! Мова про два тексти схожого змісту – заява політради ВО «Свобода» «Позиція ВО «Свобода» з питання європейського вибору України» та стаття Юрія Михальчишина «Європейский вибір України». Ось цитата з заяви політради: «Європейський вибір України визначається поверненням до цивілізаційної родини і є явищем природного порядку, а не результатом реалізації геополітичного проекту, розробленого поза межами України. Європейська цивілізація у розмаїтті своїх проявів не може зводитись до штучно сконструйованого проекту Європейського Союзу, створеного насамперед для уніфікації економіки держав-членів, вільного руху товарів та послуг, ведення спільної валютно-фінансової політики». До того ж мовиться про «русофілію частини правлячої європейської еліти та бажання в майбутньому використати потенціал Росії для спільної конкуренції з США та Китаєм за глобальні впливи у світі», «корумпованість, реакційність та некомпетентність значної частини вищих управлінських кадрів бюрократії ЄС» та «узурпацію влади наднаціональними структурами в Брюсселі».

Але цього року ВО «Свобода» перетворилась із «євроскептиків» на «еврооптимистів». Якщо це справжня політична послідовність «єдиної ідеологічної партії» в Україні (як люблять звати себе вожді ВО «Свобода»), треба глибоко занепокоїтися станом українського суспільства, політики та демократії. Стає питання – що вони забули на «Євромайдані»? Підтримку мас та можливість отримання міністерських портфелів? А чи потрібно це тим масам? Але ж гаразд – зараз на Майдані йдеться вже не стільки про Європу, скільки про скидання уряду, що допустив поліцейське насилля проти мирних демонстрантів під час розгону наметового містечка на Майдані. Мабуть, ця нагода повинна об’єднати усіх, незалежно від ідеологічних орієнтацій?

Коли націоналісти різних відтінків протистоять «Беркуту» в бійці за Адміністрацію Президента, то вони програють, демонструючи свою нездатність до рішучих дій навіть при наявності переваги

Але чи не є цей напад 4-го грудня зразком такого ж свавілля, такої ж неповаги до іншої точки зору? Чи потрібен нам партійний «Беркут» замість урядового? Тобто ані ідеологія, ані практика ВО «Свобода» не відповідає оголошеним цілям та ідеалам Майдану. Ані ідеологія, ані практика ВО «Свобода» не відповідає тактиці, необхідній для успіху протесту. Коли націоналісти різних відтінків (за деякими джерелами, серед них був помічений й харківський неонацист О.Однороженко з «Патріоту України») протистоять «Беркуту» в бійці за Адміністрацію Президента, вони програють, демонструючи свою нездатність до рішучих дій навіть при наявності переваги. А потім пан Тягнибок розповідає, як він особисто зупиняє провокаторів та «тітушок». Більш того, він називає “провокаторами” прихильників власної партії, які щиро готувалися стати гарматним м’ясом, відвідуючи військово-спортивні заходи «Свободи» та інших структур…

Але добре, повіримо, що це дійсно були провокатори з «Братства» Дмитра Корчинського. Що далі? Як користається протестом пан Тягнибок? Протестувальники контролюють Київ. Навіть не Київ, а маленьку площу в 1 км² – від Михайлівської на Півночі, до Хрещатика на Півдні. У інших районах міста аж нічого не нагадує про «революцію», проголошену опозиційним тріумвіратом. Вокзал працює за розкладом, та може будь-якої миті прийняти, наприклад, полк кримського «Беркуту», або поїзд з важкою військовою технікою. Чутки й про перше, й про друге виявились такими, що не відповідають дійсності. Ніякого ефекту від захоплення Київради та Будинку профспілок не відчутно. Ці акції були цілком спрямовані на відволікання народу від парламентської інтриги, яка теж завершилась поразкою. Тепер „свободівці”, не маючи можливості ефективно протистояти владі, ламають пам’ятники Леніну, та носи й ребра його прихильникам, користаючись чисельною перевагою.

З цієї нагоді здійснимо останнє найабстрактніше міркування. Протест не може стояти на місці, а тим більш «скакати». Протест може тільки поширюватись. Географічно та соціально. Але невеличкого табору у центрі Києва опозиції ідеально вистачає. Це не надто багато для кулуарних перемовин з владою, та не надто мало для привернення уваги мас. Але ж це, зрештою, «злив» протесту, що означає готовність терпіти владу Януковича й надалі за наявності деяких маленьких поступок. Єдина можливість подолати цю владу – привабити Схід України. Це цілком можливо. Чому були можливими за президентства Кучми шахтарські марші на Київ? Чому була можлива «Україна без Кучми» без цього розділення? Але ця перспектива заважає контролювати та насильством приватизувати протест, бо потребує як відмови від печерного націоналізму, так і боротьби за соціально-економічні інтереси трудящих усієї України, а не за геополітичні ілюзії тієї чи іншої її частини.