Сергій ЖАДАН: Політизація суспільства зараз на примітивному рівні (ІНТЕРВ’Ю)

26 жовтня поет, прозаїк і музикант Сергій Жадан виступив у новому, досі незвичному амплуа – лівого активіста або, принаймні, відвертого прихильника лівих поглядів. Редакції GASLO.INFO вдалось поспілкуватися з Сергієм Жаданом, побіжно торкнувшись усіх граней його діяльності

Віталій ДУДІН, “Ліва опозиція”

Сергій ЖАДАН: "Усі знають прізвища наших депутатів, міністрів і капіталістів. А з іншого боку ця політизація перебуває на доволі такому примітивному рівні"

26 жовтня поет, прозаїк і музикант Сергій Жадан виступив у новому, досі незвичному амплуа – лівого активіста.  Мені, принаймні, не доводилося раніше чути щоб він висловлювався так категорично і відверто як прихильник лівих, власне комуністичних поглядів. Сергій з ентузіазмом сприйняв ідею презентувати книгу «Український Троцький» у Харкові – місті, що уособлює початок і кінець революційної перебудови в УРСР. При цьому митець позиціонував себе у якості анархо-комуніста, заявивши, що буде критикувати Лева Троцького із «ще більш комуністичних» позицій, ніж сучасні послідовники наркома з воєнних та морських справ. Окрім цього, С.Жадан вступив у полеміку з націоналістами і наголосив на життєздатності лівих ідей. За «гарячими слідами» після дискусії редакції GASLO.INFO вдалось поспілкуватися з Сергієм Жаданом, побіжно торкнувшись усіх граней його діяльності.

– Які ваші враження від заходу? Чи можна подолати скепсис, що існує в українському суспільстві стосовно лівих?
– Мені здається, що скепсис неможливо пробити, якщо цим не займатись, якщо не займатися „пробиванням”. Так чи інакше потрібно актуалізовувати лівий дискурс, ліву ідею. А можливо це лише через донесення інформації. Сьогодні розмова була не так про Троцького, як про подолання якихось міфів, стереотипів й викривлень суспільної свідомості, які, нажаль, на сьогодні існують і є домінуючими. Через цю масу стереотипів і міфів важко пробитися і донести інформацію, навіть якщо це інформація архівна чи це документи. Не авторська рефлексія, а дійсно якась об’єктивна інформація. Усе одно вона важко сприймається. Тому що наше суспільство надзвичайно заполітизоване: всі знають прізвища наших депутатів, міністрів і капіталістів. А з іншого боку ця політизація перебуває на доволі такому примітивному рівні, коли йдеться лише про підтримування якоїсь «своєї» персони; улюбленого кандидата, якого ти наділяєш усіма чеснотами. А відповідно всіх його опонентів – усіма негараздами. Натомість треба розібратись, передусім, у соціальних процесах, в їхній природі та можливих наслідках. Це вимагає навіть не завжди знань, а певної волі, певного бажання. А якраз цієї політичної та історичної волі не завжди вистачає.

– Чи з «того» почали ліві, видаючи книги, присвячені певним суперечливим постатям? Можливо, цьому мало передувати розгортання соціальної боротьби?
– Мені здається, що це все можна поєднувати, безперечно. Що стосується вибору самої постаті… Мене більше цікавить не так Троцький, скільки керівники українського лівого руху початку ХХ століття. Навіть не лише учасники громадянської війни, а й ті, хто фактично намагалися реалізовувати соціалістичний проект в умовах раннього сталінізму в тому ж таки Харкові у 20-их. У цьому плані постать Миколи Скрипника надзвичайно цікава. І те, що він до сьогодні викликає несприйняття у, скажімо так, проросійських колах – це теж страшенно показово. З одного боку, він ніби інтернаціоналіст, комуніст і навіть сталініст, а з іншого боку – його не сприймають люди, які сприймають Сталіна. Там багато якихось парадоксів і внутрішніх протиріч, і замало реальної інформації. Інтерес в мене у цілому викликає комуністична верхівка Харкова столичного періоду.

–   Які сподівання ви пов’язуєте з лівим рухом?
–   Сподіваюсь, що він загалом зможе змінити погляди, принаймні, молодого покоління українців на основи політичного життя, формування т.зв. „політичного істеблішменту”, на принципи партійного будування. В тих таких західноєвропейських країнах, які є ситими і доволі розвиненими, умовно кажучи, там ліві всюди активно присутні. Вони не є там чимось екзотичним: вони є звичною, природною частиною політичного життя. І без лівих уявити політичне життя, скажімо, Німеччини неможливо. Йдеться про лівих у всіх їх різновидах – не лише комуністів, а загалом різні частини цього великого соціалістичного проекту.

За місяць Україна має намір підписати Угоду про Асоціацію з Європейським Союзом. Що ви очікуєте від євроінтеграції?
– Мені здається, що це якась чергова орнаменталістика. Себто йдеться про зовнішню риторичну лібералізацію, якісь поступки Євросоюзу. Але за всім цим мені бачиться те, що згадував сьогодні Захар Попович – перетворення країни на якісь ресурсні промислові додатки і фактично підміна понять. Де за якоюсь риторикою про свободу, рівність, лібералізм і єдину сім’ю народів насправді стоїть той же таки поділ на «Європу першого сорту» і «Європу другого сорту», як це видно з країнами, що вступили останнім часом до ЄС.

–   Тобто найкраща перспектива для України – стати новою Румунією чи Угорщиною?
–   Я от боюся саме цього і я про це багато писав. Тим українцям, які дуже покладаються на євроінтеграцію, і які є просто-таки фанатиками євроінтеграції… Насправді, їм би ознайомитися з досвідом цих країн і тоді багато ілюзій зникне.

–   Ми довідались, що ви дописали нову книгу. Про що вона?
–   Вона дуже харківська. Це спроба витворити такий Харків, яким я його бачу. Вона дуже лірична, дуже приватна і, на відміну, скажімо, від «Ворошиловограду», там не буде ніяких соціальних проблем.

–   Ви стомились від подібної лірики?
–   Ні-ні, мені просто здається, що не можна увесь час повторюватись. Потрібно робити кроки вбік. А ось вже наступна книга, яку я почну писати… Можу сказати: вона буде про правих.

–   Мабуть, історія з луганським інцидентом так на вас вплинула?
–   Ні. Ви ж бачите, що зараз відбувається надзвичайно активний розвиток правої ідеї в Україні. І це як матеріал страшенно цікаво. Цікаво проаналізувати, цікаво спробувати зрозуміти причини. Звідки це походить та що з цього може вийти.

–   Як ви почуваєте себе в ролі музиканта?
–   А я не музикант, це такий „фейк”. Я не граю на жодному інструменті…

–   Але ж людям подобається ваша музика, енергетика…
–   Людям подобається музика, а енергетика – це не музичний інструмент. Я просто читаю свої вірші. А в планах – записати новий альбом. Зараз пишемо перший трек, присвячений якраз проблемі расизму. В нас взагалі буде такий соціальний альбом, зрештою він буде продовжувати лінію „Зброї пролетаріату”. Якщо все буде нормально, то десь взимку ми його зробимо.

Leave A Comment

НАША КНОПКА

ГАСЛО: Головний аналітичний сайт