ЗАХАР ПОПОВИЧ: “Досвід 20-их та 20-річчя історичної амнезії”

Маємо велику підозру, що двадцять років незалежності минули намарно. Що й казати, якщо такої думки дійшов навіть один із авторитетних теоретиків державотворення Іван Дзюба. Результатом «розбудови держави» стала, за його словами, «нинішня моральна деградація суспільства, викликана не лише причинами світоглядного порядку, а деградацією соціальною, кричущою соціальною нерівністю і несправедливістю»

(Первісно цей текст був надрукований у якості передмови від видавця до книги “Український Троцький. Тексти Лева Троцького про Україну”)

Маємо велику підозру, що двадцять років незалежності минули намарно. Що й казати, якщо такої думки дійшов навіть один із авторитетних теоретиків державотворення Іван Дзюба. Результатом «розбудови держави» стала, за його словами, «нинішня моральна деградація суспільства, викликана не лише причинами світоглядного порядку, а деградацією соціальною, кричущою соціальною нерівністю і несправедливістю».

Отож «покращення вже сьогодні» відчуваємо не лише в економіці та соціальній сфері, про сумне становище в яких не говорить хіба що лінивий. «Мєрзость запустєнія» охопила й галузь національно-культурну. Незалежна Україна є, дивується Дзюба, але й надалі продовжує діяти «парадокс тривання і поглиблення русифікації в українському суспільстві, яке нарешті вибороло власну державу… «ринок», мотивований лише бажанням якомога швидшого і якомога більшого зиску… виштовхує, «відторгає» українську мову й культуру».

Отакої. Постає очевидне питання: чому тоді за Радянської України 20-х років, яку сьогоднішня «державницька» історіографія оголошує не по-справжньому незалежною, «ширмою московського ярма», українізація була не тільки можливою, але й ефективною, а про «дійсно незалежну» Україну 90-х та 2000-х нічого такого сказати не можемо?

Недостатньо просто сказати, що ринкова, капіталістична модель української незалежності зазнала повного банкрутства (хоча це незаперечний факт). Адже тоді, на межі 20/30-х, національне відродження (те саме, розстріляне) було припинене зовсім не ринком. Йому поклало край бюрократичне переродження «національно-української», як називав її Винниченко, радянської влади. Так, звісно, наш капіталізм має злочинне походження і
корумпований характер, але іншого нам і не світить. Хіба можна вимагати чогось іншого в покруча радянського чиновника й пострадянського бандита? Але як уникнути і капіталізму, і бюрократії – оце питання.

Маємо надію, що у пошуках відповіді стане в пригоді досвід і спадщина видатного українського революціонера Лева Троцького. Адже ігнорувати його – означає знову наступати на ті самі граблі. Йти на повідку в тих, хто оманою тягне нас до нового кола жорстоких експериментів – нібито в ім’я «правильного», людянішого ринку. Або тих, хто мріє силою загнати в царство порядку, в якому «національна еліта» навіть не приховуватиме свого диктаторського характеру, як це робить, скажімо, партія «Свобода».

Саме Троцький першим ґрунтовно й відверто поставив питання про бюрократичне переродження радянського ладу в своїй книзі «Зраджена революція, або Що таке СРСР і куди він прямує». Симптоматично, але її досі не перекладено українською… Читаючи його попередження про можливі наслідки реставрації капіталізму на теренах СРСР, можна тільки дивуватися, як точно передбачив він у своєму далекому 1938 році основні «тренди» останніх двох десятиліть. І жодної містики в цьому немає – тільки холодний, тверезий аналіз.

Безперечно, Троцький був не першим, хто постулював неподільність соціального та національного в боротьбі за українське відродження. Але він виявився останнім з провідників Жовтневої революції, голос якого й далі лунав на користь волі України аж до самої його загибелі від руки агента сталінського режиму в 1940 році. Ще перед Другою світовою війною Троцький стверджував, що незалежність України, її право на самоврядування, урочисто проголошені сталінськими конституціями, перетворились на фікцію. Чи не те саме ми спостерігаємо сьогодні? Чи не є воля, соборність, незалежність – усі ці улюблені патріотами поняття – всього лише хиткими фантомами? До такої оцінки схиляються далеко не тільки високочолі інтелектуали на кшталт І.Дзюби.

Опитування суспільної думки переконливо свідчать: більшість громадян упевнені, що після здобуття формальної незалежності у 1991 році ситуація в країні досі не покращилася – у жодній сфері. На їхній погляд, знизилися й далі знижуються рівень культури, рівень життя й соціальної захищеності, погіршилася й далі погіршується економічна ситуація; натомість невпинно зростають злочинність і корупція. Тоді, на світанку незалежності, багато говорили про демократію (мовляв, так, ми бідні, але ж вільні!), – та сьогодні через двадцять років навіть динаміку рівня демократії після оголошення незалежності оцінюють негативно.

Вільним українське суспільство сьогодні вважають лише 19% громадян. Натомість, більшість (77%) переконана, що за наявного суспільного ладу повна свобода неможлива в принципі.

Соборність України поставлена під сумнів розколом між Сходом і Заходом, який відчувають 70% донеччан та більшість львів’ян. 68% мешканців Сходу вважають погляди жителів Заходу небезпечними для територіальної цілісності України. У відповідь, 59% «западенців» переконані, що погляди східняків гальмують процес розбудови в Україні омріяної сучасної європейської держави.

Хворобливі ілюзії щодо незалежності України загострюються у громадян хіба що раз на п’ять-шість років, у перші дні після президентських виборів. Наприклад, коли 2004 року головою держави було обрано Віктора Ющенка, таких пацієнтів було на 12% більше, ніж скептиків. Нині якщо не всі, то принаймні переважна більшість громадян, як на Сході, так і на Заході — вилікувалася від цієї небезпечної мари.

Наприкінці 30-х Троцький висунув гасло: «За вільну, соборну та незалежну Радянську Україну!». Це гасло лишається нереалізованим дотепер. Отже, це й наше актуальне гасло.

Leave A Comment

НАША КНОПКА

ГАСЛО: Головний аналітичний сайт