Стидка утопія «свободи» (скорочено)

Віталій Атанасов, “Ліва Опозиція”

Публіцисти з поміркованого націоналіс­тичного табору вдовольняються різновидами теорії змови. Вони слушно дорікають «Свободі» за надмір­ний радикалізм, екстремізм, популізм, риторику ненависті, «гіпер-націоналістичну» та «націонал-соціалістичну» ідеологію. А також критикують її за співпрацю з «українськими маргіналь­ними та малочисельними неонаці», які вже давно беруть участь у заходах партії (Кривдик, 2011). Та коли діло доходить до з’ясування причин, що призвели до зростання популярності «Свободи», кри­тика залишається в зачарованому колі конспірологічних теорій, які – цілком у параноїдальному дусі самої «Свободи» – пояснюють феномен популярності пра-ворадикальної партії маніпуляціями спецслужб або зовнішніх сил.

Націонал-демократам видається підозрілою легкість, із якою «Свобода» пере­могла на місцевих виборах 2010 року: їй підіграла влада, яка фактично усунула БЮТ і «домалювала» необхідні голоси. Довершують картину хрестоматійні конспірологічні згадки про «руку Москви»:

Росія не змогла подолати патріо­тизм/націоналізм галичан, і для того, щоб добитись свого, мусила очолити націоналістичний рух в Галичині. [...] Молодшим партнером у цій змові є укра­їнська влада – Партія регіонів і Віктор Янукович. Вони отримали контроль над західним регіоном України, інструментом такого контролю стала ВО «Свобода» (Левикін, 2011).

Згідно з такою логікою, головна вада «Свободи» в тому, що її контролює «антиукраїнська» влада. Якби не це, на все інше можна було б заплющити очі. Майже так воно й було останніми роками: націонал-демократи тривалий час не вважали за потрібне виступати проти «гіпернаціоналістів» Тягнибока. Споглядаючи посилення радикалів, помірковані націоналісти мали змішані почуття: з одного боку, їм був глибоко симпатичний український етноцентризм, який вони сприймали як «ще один шанс для національного відро­дження», з іншого – праворадикали все ж не переставали бути конкурентами на полі націонал-патріотизму. Статус-кво підтримували й функціонери «Сво­боди», які до успіху на місцевих виборах 2010 року уникали відкритих конфлік­тів із націонал-демократичним табо­ром. Це не могло тривати довго: після приходу до влади в західних областях «Свобода» оголосила «ворогами нації» лібералів («ліберастів» у термінології свободівців), а разом із ними й націонал-демократів. Яка іронія історії: протягом кількох десятиліть націонал-демократи закликали до пробудження «національ­ного лицарства і честі» та «мобілізації націозахисних сил» (Маринович, 2011), щоб урешті-решт дістати звинувачення в зраді національної справи з боку націонал-радикалів.

Націонал-демократи власноруч під­готували декорації на сцені, яку зараз безцеремонно займають націонал-радикали. Протягом п’яти років після подій на Майдані, поки Ющенко зали­шався президентом, держава доклала колосальних зусиль до легітимації правоконсервативного дискурсу. Легі­тимація на державному рівні спадку ОУН не могла не сприяти зростанню популярності організацій, які сповіду­ють схожі політичні принципи. Якщо під оплески націонал-демократів пре­зидент Ющенко оголошує героєм Бандеру, котрий, як зазначає Тімоті Снайдер (Snуdег, 2010), прагнув перетворити Україну на однопартійну фашистську диктатуру без національних меншин, то не треба дивуватися зростанню попу­лярності етнократичного лібералізму партії «Свобода», яка, хоч і апелює до демократичної системи, але повноправ­ними членами громадянського суспіль­ства визнає лише представників однієї етнічної групи.

Недарма, незважаючи на нинішню позірну «респектабельність» партії, до неї досі прихильні радикали: в акціях «Свободи» задіяний актив праворадикальних непартійних організацій і неформальних ініціатив, зокрема відкрито расистських «автономних націоналістів» і неонацистського мілі­таризованого «Патріота України». Також партія не нехтує нагодами залучити до своїх публічних заходів правих фут­больних фанатів – наприклад, ультрас київського «Динамо» та львівських «Карпат». У вересні 2010 року «Свобода» провела так званий «Марш за україн­ський футбол» проти «засилля чужин­ців в українському футболі». Марш відбувся під гаслами: «Україні – україн­ський футбол!», «Легіонери забирають українську перспективу!», «Натуралі­зація – смерть для українського фут­болу!», а також відверто расистськими: «Ви хочете таку збірну: Мумбо-юмбо, Мака-ка?». У марші брали участь нео­нацисти з кельтськими хрестами, які вигукували ксенофобні гасла на зразок «Біла людина – велика Україна», «Геть кольорових з українського футболу» (Хроніка самозахисту, 2010). Не менш радикальні аналогічні заходи відбува­лися й раніше.

 

Антикапіталізм «Свободи»

Дискредитувальний вплив сталіністської правоконсервативної Комуністичної партії України та слабкість непарламентської лівої сцени дають «Свободі» змогу претендувати на роль єдиної суспільної сили, яка радикально порушує питання економічної нерівності та соціальної несправедливості. Про поступове поши­рення такого сприйняття в суспільстві свідчить випадок під час одного з недав­ніх телевізійних ефірів, коли присутній у студії проурядовий політик назвав свободівців «галичанськими більшовиками».

Критика капіталізму, експлуатації та соціального розшарування, до якої вда­ється «Свобода», може спричинити роз­гублений стан деяких лівих. Оскільки свободівці справді виступають із крити­кою антисоціальних реформ, глобалізації, поліцейського свавілля, комерціалізації освіти, можна висунути аргументи на кшталт: вони протестують під такими гаслами, щоби прикритися ними і, як годиться демагогам, приховати свої справжні наміри. Зрештою, саме з таких позицій ВО «Свобода» критикує лівицю мовляв, ліві цинічно використовують соціальні гасла, щоби прикрити свою «українофобію».

Насправді це абсурд: ніхто не вербу­ватиме собі прибічників за допомогою методів і гасел, які суперечать власній політичній програмі. Ультраправі теж хочуть, щоб їх підтримували заради їхніх ідей і справ, а не заради ідей і справ їхніх супротивників. Отже, проблема не в тому, що радикальна правиця приховує своє «справжнє обличчя» за лівими гас­лами (Фреерк, 2008). Демонтаж соціаль­них завоювань, безробіття, економічна нерівність, – «Свобода» справді називає всі ці проблеми. Але тлумачить їх винят­ково в національному, етноцентричному дусі. Усюди свободівці бачать зазіхання на чистоту «української нації».

До чого, наприклад, зводиться кри­тика капіталізму з боку партії «Свобода»? Якщо уважно подивитися на її програму, тексти на веб-сайтіта в партійній пресі, ми не побачимо, щоби партія – незважаючи на «соціал-національну» риторику-десь заперечувала проти ринкових відносин, експлуатації, соціальної нерівності й капі­талізму як такого. Насправді йдеться про те, щоби бізнес став переважно україн­ським, відповідно до національних квот у співвідношенні 78 % до 22 %.

Що поганого в олігархах, які, згідно з партією «Свобода», «отримали свої багатства від розграбування народного господарства, від приватизації великих промислових підприємств, часто страте­гічного значення, від обману громадян у банківській сфері, неякісними товарами, продукцією та послугами»? (ВО «Свобода», 201 їв). Виходить, тільки їхнє «неукраїн­ське походження». Олігарх «українського походження», який так само накопичив капітал на розграбуванні й приватизації народного господарства, – фігура, на думку ідеологів партії, цілком прийнятна та симпатична.

Що поганого в «злочинній привати­зації», коли «стратегічні підприємства України опинилися в руках олігархів неукраїнського походження або у влас­ності іноземного капіталу»? (Тягнибок, 2011). Тільки те, що ця приватизація здій­снювалася нібито не на користь україн­ського капіталу.

Що поганого в глобалізації? Не те, що транснаціональні корпорації сіють у всьому світі бідність і експлуатацію в кон­курентній боротьбі за місця вкладення капіталу, а те, що завдяки світовому ринку Україні нібито загрожує навала «мігрантів».

В Україні, як і в багатьох інших кра­їнах регіону, створюються умови для зростання правих радикалів. І річ навіть не в партії «Свобода»: якби не вона, зна­йшлися б інші претенденти на те, щоб обернути на свою користь економічну кризу, зростання ксенофобських настроїв у суспільстві, зацікавленість правлячих кіл в існуванні правих популістів та інші фактори. Та чи можна з цього зробити висновок, що подальші перемоги ультра­правих в Україні невідворотні?

Тут варто провести аналогію із запи­танням Романа Роздольського22: «Чи можна з факту, що Гітлерові 1933 року вдалося захопити владу, визнати, що німецький фашизм мусив би перемогти, тобто прихід Гітлера до влади слід сприймати як вид історичного фатуму?». Для Роздольського відповідь очевидна: тоді багато залежало від політики робіт­ничих лідерів – так само, як від Комін­терну та німецької соціал-демократії. Шанс відбити гітлерівський фашизм не був виключений. Отже, він наголошує: «Остерігаймося здорового глузду „фата­лізму”, який схиляє присягати готовим фактам і кожну історичну поразку пояс­нює як „історично невідворотну”» (Роздольський, 1977).

Читайте повний текст статті у часописі “Політична критика“, число 2
http://vcrc.ukma.kiev.ua/file_download/376/atanasov.pdf

Leave A Comment

НАША КНОПКА

ГАСЛО: Головний аналітичний сайт