ІРИНА ЧЕБОТНІКОВА: “Потяг ішов…”

Замість торгівельно-розважальних центрів були універсами, замість суші-бару – магазин для молодят, на місці банків і незчисленних взуттєвих знову були пошта, театральна каса, кулінарія та молочна кухня…

Від редакції: Містобудівна політика, а точніше місторуйнівна політика, – одна зі складових капіталістичного способу хазяйнування. Найпомітніші забудовчі процеси, як можна здогадатись, мають місце у Києві. Побудова офісного центру замість скверу, до того ж побіля РАГСу (пр-т Перемоги,11), війни за Андріївський узвіз і Гостиний двір, за Русанівські сади та території Пущі-Водиці, намагання киян обстояти дитячі майданчики чи Десятинну церкву, тріщини у будівлі Софії Київської через сусідній готель Hyatt – це лише найрезонансніші випадки. Цінність київської землі вимірюється не культурними пам’ятками, а кількістю грошей, яку за неї можна отримати. 2 травня 2013 року, поки всі кияни роз’їхалися, знищили останній будинок історичної забудови тоді ще Бібіковського бульвару (зараз це пр-т Перемоги, 8). Знищили задля побудови на його місці (а також на місці колишньої тютюнової фабрики і нещодавно закритого через “нерентабельність” Булочно-кондитерського комбінату) ТРЦ Hartz Mall. Тепер будинок можна побачити тільки в рекламі “Диклак-гелю”. Не хочеться пророкувати, але така сама доля, вочевидь, чекає сторічні будинки на Лук’янівці і не тільки там. Ми не хотіли повторювати гучних слів про “варварство” та “бєспрєдєл” – на них, на жаль, уже ніхто не реагує. Натомість пропонуємо вашій увазі художнє осмислення сумної долі проспекту перемоги за 21 рік капіталізму – разом із його військторгами та поштами, перетвореними на “антошки” та ProCredit банки. Ну, і, звісно, хочемо нагадати, що диктатура капіталу – не вічна.

—————

Ірина ЧЕБОТНІКОВА Потяг ішов, обдаючи все навколо парою з металевих нутрощів. Ішов важко, ніби мав задишку, ніби не був певен, чи подолає ще кілька кілометрів. Хоча потягові було бозна-скільки років, виглядав він так само суворо, як і колись. Довгі простої давалися взнаки – всередині щось бахкало і шурхотіло, проте дорога була знайома. Вона вела на вокзал.

Вона вела на вокзал тоді, коли наприкінці назви міста ще писали «ъ», вела тоді, коли хліб мали вивезти для німецького кайзера, і вела тоді, коли обабіч дороги стояли люди в гостроконечних шапках і довгих шинелях. О, він добре пам’ятає ті часи, коли їхав, наїжачений їхніми багнетами, наганяючи на обивателів жах, розбиваючи темряву своїм диханням! Як тремтіли тоді голоси баришеньок: «Вони їдуть!».

Офіцери блідли, хмурнішали і відступали далі на південь, а хлопчаки-халамидники неймовірно чіплялися за поручні та їхали назавжди з душних містечок, від білих яблуневих садів, від злого поліцмейстера, від червоних яєць і смачної паски назустріч невідомому. І це невідоме було за далекими гонами, в степах, де виростали нові міста, де народжувались нові люди, де співали нових пісень. І халамидники вчили по складах перші слова: об-ком, ер-ка-пе-бе, че-ка. Виростали і йшли працювати в об-ком і в че-ка. Це була буйна молодість, і потяг радий був возити цих людей і їхнй крам. Коли його раптом захотіли заповнити цими молодими, але чомусь вже посивілими людьми, він зробив вигляд, ніби потребує негайного ремонту. Вони завжди були в шкірянках, а тут напівроздягнені, ще й під вартою – незрозуміло і непотрібно.

Потім, як справді підупав на силі, відбігавши всю війну, вантажений то хлібом, то зброєю, то худобою, а то й солдатами, його вирішили віддати до музею. Смішно було, коли дядечки в костюмах, що не застібалися на животах, розповідали молоді про «наше революційне минуле». Такі дядечки вчасно поховалися по тилах, якщо не гірше. Такі дядечки доповідали про пере- і переперевиконання плянів, кладучи гроші собі в кишені. І не було в очах у хлопчиків, що приходили до музею, металевого блиску, як у їхніх дідів – увагу малечі міцно приковував живіт дядечки і болоньєвий плащ його тіточки. Ці дядечки та їхні діти багато років потому зробили на вокзалі музей-кладовище старих потягів, куди приїздили цікаві туристи. З-поміж усіх це був найромантичніший потяг, він-бо пов’язаний зі стількома подіями! Одна замріяна журналістка так і написала в газеті, попередньо вилізши на підніжку, гукнувши щось про комунізм і цмокнувши свого супутника. Одначе молодята воліли фотоґрафуватися в царських вагонах инших поїздів, закордонні і не зовсім бабці презирливо шипіли «bolsheviks» і більш зрозуміле «жиди», малеча закидувала підлогу поп-корном і малювала такі знаки, що її б підвісили за штанці, коли б це було за війни.

Потяг прогудів ще раз, і знову з’явилася трава, раніше придушена автівками, а от автівки та паркани зникли

Підприємливі дядечки вирішили ще більше поповнити кишені, і от тепер потяг із туристами їхав навколо міста, обдаючи все навколо парою з металевих нутрощів. Ішов важко, ніби мав задишку, ніби не був певен, чи подолає ще кілька кілометрів колії, розбитої «Хюндаями». Хоча потягові було бозна-скільки років, виглядав він так само суворо, як і колись, незважаючи на те, що на ньому був яскравий напис «Welcome to the East Europe». Він ішов, і під ним погойдувались рейки, по яких давно не ходили вантажні поїзди, тим більше такі старі. Набираючи швидкість, він виїхав з вокзалу, де так довго був на припоні. Ритмічний стукіт ставав усе гучнішим, пролунав гудок і земля теж загуркотіла. Недолугі архітектори, що колись побудували тут 60 поверхів офісного центру на болоті (sic!) нібито під Евро, не розраховували на важкі потяги, ба просто на них не розраховували. І от – дві височезні будівлі, збудовані тут замість скверу, не витримавши детонації, почали зсуватися поверх за поверхом. Хмара пилу закрила місто, а коли вона розвіялася, місто змінилося. Замість ТРЦ були універсами, замість суші-бару – магазин для молодят, на місці банків і незчисленних взуттєвих знову були пошта, театральна каса, кулінарія та молочна кухня. Потяг прогудів ще раз, і знову з’явилася трава, раніше придушена автівками, а от автівки та паркани зникли. Зникли разом із вульґарними кнайпами та нічними клюбами, з усім, що було створено для розваги дядечок. Натомість постали всі ті магазини, книгарні, музеї, парки, які городяни встигли забути, виснажившись по довгій боротьбі і віддавши їх вже без бою. Дивина, але тут знову були дитячі садочки, і дешеві їдальні, і гуртожитки. Знову працювала табачна фабрика, і хлібокомбінат, так зухвало відібраний у міста. Ніхто вже не зазіхав на старовинний сторічний будинок, який на свято, коли люди поїхали з міста, підпалили і знищили, щоби збудувати Hartz Mall на смак дядечок, – діти, які знали дім тільки за випадковою рекламою, побачили його старі вікна. В лунких заводських цехах знову гуділи машини, як і тоді, коли потяг тільки робився.

Неймовірно, але дядечки теж кудись зникли. Очевидячки, на них недобре вплинула бруківка. А найголовнішим було те, що в місті знову з’явились халамидники. Це вони першими звернули увагу на те, що дядечки насправді огидні, а їхні тіточки дурні, це вони почали сміятися з дядечкових товстих дітей, тих самих, що малювали непотріб у потязі. Це вони вилізли на дах потяга і поїхали назустріч невідомому. Обабіч дороги цвіли яблуневі сади і були задушливі містечка, тільки там вже творилося нове, ще невидиме і невідоме життя.

Leave A Comment

НАША КНОПКА

ГАСЛО: Головний аналітичний сайт