У Севастополі нараховується більше ніж 2000 пам’ятників. Це не дивно для міста, що зазнало протягом відносно невеличкої 230-річної історії дві облоги, дві світові війни, три революції та вихід із складу Росії. Остання обставина зробила «монументальну пропаганду» гострим політичним питанням місцевого значення в останнє десятиріччя. Тимчасом як проросійськи налаштовані місцеві мешканці зводять пам’ятник Екатерині II, яка своїм наказом «збудувала» Севастополь (так само як «граф Петр Андреевич Клейнмихель» некрасовську залізницю), виконавча влада цього тепер вже українського міста усіма засобами спробує їм завадити. Зі свого боку вона не припиняє встановлювати монументи на зразок пам’ятника Тарасу Шевченкові, що був придбаний на кошти українців Канади, або пам’ятника гетьману Сагайдачному (доволі, до речі, екстравагантного).

У 2008-му році українська влада вирішила нагадати усім про історію свого флоту та події громадянської війни. У 1918-му році невеличка частина екіпажів старого царського флоту підняла на своїх кораблях жовто-блакитний український прапор. Цій події влада вирішила присвятити меморіальну дошку. Але під час встановлення вона була вкрадена місцевою патріотичною (російською) громадськістю та втоплена у Севастопольській бухті. Дошку, яку було прикріплено на Графської пристані на честь білої гвардії, що втекла з Севастополя у 1920-му році, громадськість, занепокоєна ідеями відродження «единой и неделимой», не зачіпає…

Очевидним є прикрий факт: громадянська війна триває, хай навіть не в українському степу та не на рівнинах середньої смуги Росії, а як розруха «в головах». Але не треба зневірюватися! В лівих є можливість «примирити» проросійську громадськість та проукраїнську владу. Для цього достатньо встановити лише один пам’ятник, що не зображує ані гетьманів, ані адміралів, ані царів. Пам’ятник, якого Севастополю дуже бракує. Цей пам’ятник має бути присвячений події, що трапилась 94 роки тому.

Справа у тому, що окрім старого царського флоту, українського флоту, що з’явився лише епізодично, та німецького флоту, у Севастополі відзначились також військово-морські сили Франції. Хронологію їх присутності можна прослідкувати ще з 1917-го року, коли Клемансо та Ллойд-Джордж домовились про поділ Росії, що руйнувалася, на сфери впливу. Франції відійшла територія сучасної України. Перші французькі десанти було висаджено ще наприкінці 1918-го року. 23 листопада перший десант було висаджено у Севастополі, а 2 грудня до Одеси прибув французький лінкор «Мірабо». В середині грудня в Одесі почалася висадка п’ятнадцятитисячного військового десанту Антанти, а 13 січня там вже був розташований французький штаб. Але інтервенти, серед яких були не тільки французи, але також греки, болгари та інші, не затрималися на «Півдні Росії» занадто довго. Французькі солдати та матроси невдоволені тим фактом, що їх примушують воювати далеко від батьківщини, у той час як світова війна вже закінчилась, відповіли на «миротворчі» заходи протестами.

Окрім невдоволення війною, фактором, що запровадив відносний успіх повстань (що були придушені, але досягли своєї мети), було погано налагоджене постачання французького контингенту. Достатньо зазначити, що військам Антанти не вистачало нормального обмундирування. Частково втім через те, що Франція розпочала демобілізацію громадянського флоту та їй довелось для цього застосувати пошарпаний російський торгівельний флот. Не допомогли навіть британська логістична підтримка та перевалочні бази в Румунії. Крім того, військовий флот, який відплив із Тулону, був, м’яко кажучи, вкрай застарілим технічно. Крейсери «Вальдек-Руссо» та «Вернйо», хоч їх і було збудовано у 1908 – 1910 роках, належали до класу кораблів, який спроектували ще до російсько-японської війни. В складі ескадри були навіть кораблі, сконструйовані ще у XIX столітті. Але це ще пів лиха. Справа у тому, що екіпажі кораблів було укомплектовано лише на дві третини , що створювало додаткове навантаження на рядовий склад. Командувач ескадри, адмірал Аме згодом зазначав: «Ми проти нашої волі перетворили власних матросів на вантажників».

Повстання на французькому флоті розпочалось з румунського порту Галац. Виступ на міноносці «Проте» було організовано старшим механіком Андре Марті, який навіть планував приєднатись до більшовиків. Не зважаючи на провал цього виступу, повстання розгорілося з новою силою та в набагато більших масштабах. У ніч 19-го квітня на броненосцях «Франція» та «Жан-Барр» команди відмовились йти у наряди для поповнення запасів вугілля. Спроба приборкати екіпажі обернулась лише масовою непокорою – матроси розпочали співати «Інтернаціонал». Пісню було підхоплено на інших кораблях. У ранці 20-го квітня вже над двома броненосцями майорів червоний прапор (але ж французький триколор матроси спускати не стали). Цікаво, що на крейсері «Вальдек-Руссо» червоний прапор підняв майбутній президент Демократичної республіки В’єтнам Тон Дик Тханг (хоч деякі з його біографів ставлять під сумнів цей факт). Того самого дня з крейсера «Жан-Барр» було спущено паровий катер, на якому невеличка кількість матросів почала обхід інших кораблів ескадри з метою долучити їх до виступу. Командуванню не допомогли ні загрози капітана корабля «Дю Шайла», ні обіцянки скорого повернення додому від самого командувача Аме. У відповідь матроси продовжували скандувати: «До Тулона! До Тулона!».

20-го ж квітня відбулась також головна частина повстання – сумісна демонстрація робітників Севастополя та французьких моряків, які зійшли на берег, аби взяти участь в цьому заході. Спроба заборонити будь-яку висадку на берег викликала лише додаткове обурення серед матросів. Тож невеличка демонстрація під червоним прапором з п’ятидесяти севастопольців та приблизно такого ж числа французів розпочала свій рух у бік початку вулиці Велика Морська. На їхньому шляху встав лояльний командуванню загін грецької піхоти, який почав стріляти по демонстрантах. Деякі джерела стверджують, що французький офіцер, що командував загоном, потім після цього застрелився. Дані про жертви цього розстрілу різняться. Мабуть французи дійсно не зазнали занадто великих втрат (хоча мінімум шість матросів було поранено та один з них помер), але, випадку хай там як, вони не могли не усвідомлювати великого ризику, на який вони йдуть. Потрібно відзначити,  що повстанці зазнали втрат й під час зіткнень на кораблях, і те, що велику частину з них було засуджено на дуже тривалі терміни ув’язнення та заслання до колоній. Найважливішим було те, що матроси примусили командування відмовитися від планів завоювати території колишньої Російської імперії.

Треба також згадати і роботу «іноземної колегії» КП(б)У в Одесі. Значною мірою дякуючи саме цій організації, яку очолювала француженка Жанна Лябурб (вона шукала роботу у Росії та приєдналася до революційного руху ще у 1903-му році), була забезпечена відмова сухопутних частин французької армії битися проти червоної армії, яка у той час наступала на Одесу і Севастополь. До речі, треба врахувати те, що неочікуваний успіх червоних був забезпечений переходом до їх лав частин отамана Григорьєва, якій раніше був лояльним до Центральної Ради. Не зважаючи на те, що потім Григорьєв підняв заколот проти радянської влади, на той момент цей перехід аж ніяк не був випадковим. Водночас на боці червоних опинився майбутній український режисер Олександр Довженко, який раніше брав участь у придушенні повстання на Київському Арсеналі у 1918-му в складі військ Петлюри. Взагалі величезна кількість прихильників української державності у той момент зрозуміла, що вона неможлива без підтримки принципів інтернаціоналізму. Вони забезпечували рівність з іншими народами в новій соціалістичній державі та захищали цю державу від зовнішньої агресії. Останнє було продемонстровано виступами французьких солдат та моряків.

Треба сказати, що це дуже важливий епізод, але ж він ще далеко неповною мірою вивчений як вітчизняною, так і французькою історіографією. Підсумовуючи події 1919-го року на Чорному морі, виступи на французьких кораблях і у сухопутних частинах можна віднести до цілої серії протестів у лавах французької армії, які розпочалися ще у 1917-му році. Влада першої в Європі республіки навіть майже  сто років потому після подій не дуже охоче коментує їх, та так само відкриває військові архіви. До речі, серед них також є випадок повстання у російському експедиційному корпусі у Франції, що трапилось 1-го травня 1917-го року, у якому взяв участь майбутній маршал Радянського Союзу Родіон Малиновський. Усі без винятку повстання не лише замовчувалися офіційними джерелами, вони придушувалися найжорстокішими методами.

Але якщо французька влада наіть сьогодні ставиться до бунтівників згідно з принципом «проклясти та забути», це ще має пояснення. Дивно те, що на людей, значна частина яких пожертвувала своєю свободою, а іноді й життям заради незалежності далекої країни, мешканцям Севастополя, які обожнюють цю країну, що залишила їх, відверто плювати. До речі, одесити, на відміну від севастопольців, пам’ятають героїзм Жанни Лябурб – на честь неї названі вулиця та спуск. Мабуть, дається взнаки інтернаціоналізм колишнього порто-франко? Але в будь-якому разі,  це не виправдання для мешканців міста-героя, які, до того ж, лояльно ставляться до білого руху. Білі, нагадаємо, відкрито отримували фінансування від держав, що планували розподіл Росії.

Отже, поки що тільки скромна мармурова дошка на місці розстрілу демонстрації французьких моряків та робітників Севастополя нагадує мешканцям та гостям міста про події 20 квітня 19-го року. Вони скоріше за все згадають, що 20 квітня народився Адольф Гітлер. Але між тим, якби не той виступ французів, цілком можливо, що Севастополь зараз знаходився б у складі одного з заморських департаментів П’ятої республіки. І тоді б ані Росія, ані Україна не змогли б висувати свої права на нього (якщо взагалі лишилися б незалежними країнами). Але, мабуть, для різнокольорових патріотів у Севастополі пам’ятник цим подіям був би незручним нагадуванням про втрачені можливості? Мабуть, їм було б набагато приємніше опинитися підданими Франції, навіть другого сорту, ніж громадянами Росії, або України.

Оригинал на РУССКОМ: http://rabkor.ru/analysis/2013/04/20/monument-war