На смерть рядового Чавеса

Уго Чавес руйнував стереотипи щодо обмежених «солдафонів» і щодо «приреченості» партисипативної економіки

Денис Пілаш, “Ліва опозиція”

Впроваджуючи реформи, подібні до реформ повоєнних соціал-демократів, Чавес зажив слави революціонера

2013 рік поки не надто тішить нас хорошими новинами. Певною мірою він вже приніс серйозну втрату для світового соціалістичного руху. З життя пішов президент Венесуели Уго Чавес Фріас – один із тих, з ким пов’язують повернення актуальності лівій антикапіталістичній боротьбі у ХХІ столітті. Авжеж, революційний процес не залежить від однієї людини, а говорячи про Чавеса, ми говоримо про Боліваріанську революцію, яка забезпечила венесуельським трудящим соціальний захист, людську гідність та готовність боротися за вільний і справедливий світ.

Усее життя Чавес не припиняв боротьбу. З імперіалізмом та капіталізмом. З традиційною економічною та політичною верхівкою. І нарешті, з раком – Чавес приборкував його, щоб провести свою останню виборчу кампанію та переобратись на пост президента, але зрештою хвороба перемогла.

Уго Чавес був зітканий із суперечностей. Розпочавши як звичайний популіст, він перетворився на провідного борця за світовий соціалізм. Перебуваючи при владі 14 років, продовжуючи свої президентські строки і отримуючи звинувачення в «диктаторстві», він спирався виключно на залучення мас і пряму демократію. Він здійснював реформи загалом не більш радикально за повоєнних європейських соціал-демократів, але зажив слави найбільшого революціонера в світі. Кадровий офіцер, він руйнував стереотипи про обмежених «солдафонів», декламуючи з пам’яті поезію Пабло Неруди та Волта Вітмена. Практикуючий католик, для якого Ісус Христос був першим соціалістом і революціонером, він постійно знаходився в конфлікті з офіційною церквою (що, втім, цілком природно для регіону, де виникла «теологія визволення»). Звільнивши континент від контролю північноамериканської імперії, він розпливався в обіймах авторитарних президентів Східної півкулі.

Навіть світило південноамериканської лівиці – славетний колумбійський письменник Габріель Гарсіа Маркес, вперше зустрівшись із венесуельським команданте у 1999 р., так і не зміг розгадати загадку Чавеса, у якому, за його словами, співіснують «людина, якій примхи долі дарували шанс врятувати його батьківщину, та ілюзіоніст, який, можливо, увійде в аннали історії як черговий деспот» – хоча й зрозумів, що живий Уго різко відрізняється від того образа тирана, який йому ліплять ворожі мас-медіа.

Суперечності особистості Чавеса проявились і в особах його спадкоємців. З одного боку, віце-президент Ніколас Мадуро – профспілковий активіст, плоть від плоті робітничого класу, котрий починав як водій автобуса з симпатіями до маоїзму. З іншого – спікер парламенту Діосдадо Кабельйо, кадровий офіцер, похмурий бойовий соратник Чавеса, якого власні однопартійці підозрюють у корупції та наявності активів у закордонних банках (а автор терміну «соціалізм ХХІ ст.» Хайнц Дітеріх побоюється, що він є знаряддям у руках правих антикомуністичних кіл). А були й інші, несхожі на попередні, кандидатури, такі як університетський соціолог Еліас Хауа та керівник дисертації Чавеса Хорхе Джіордані.

Венесуела до Чавеса

Унікальність появи Чавеса саме у Венесуелі підкріплюється тим, що протягом ХХ ст. лівим тут не занадто щастило. Комуністи разом із іншими опозиціонерами взяли участь у повстанні проти диктатора Маркоса Переса Хіменеса, але вдячності за це не було. «Батько венесуельської демократії», соціал-демократ Ромуло Бетанкур, дарма що в юні роки сам був одним із організаторів Компартії Коста-Ріки, прагнув виключити радикальних лівих з політичного процесу. З цією метою три буржуазні партії уклали в 1958 р. «пакт Пунто-Фіхо», який закріпив у країні політичну систему, за якої Соціал-християнська партія (КОПЕІ) та соціал-демократи з «Демократичної дії» (АД) постійно чергувалися при владі, формально дотримуючись демократичної процедури. У цій ситуації Комуністична партія Венесуели деякий час перебувала в підпіллі і вела партизанську війну проти уряду, як і «Лівий революційний рух» – радикальний відкол від «Демократичної дії». У 1970 р. вона була легалізована, але закріпитися у великій політиці не змогла; дещо більший успіх мав «Рух до соціалізму» (МАС) Теодоро Петкова, утворений у 1971 р. на базі реформістської фракції, яка покинула Компартію внаслідок дебатів навколо придушення військами Варшавського договору «Празької весни» (щоправда, і єврокомуністами назвати МАС язик не повертається – чого вартий лише той факт, що одним із їх героїв був Ніколає Чаушеску).

Проте відмінності між політичними курсами конкуруючих партій не було, а їх реформи були чисто косметичними. Так, після націоналізації нафтової галузі надприбутки від продажу нафти (а з 1960 по 1998 рр. до венесуельської казни цим шляхом потрапила сума, рівна 15 планам Маршалла) дозволяли частково перерозподіляти їх серед населення та підтримувати високий, як на латиноамериканську державу, рівень споживання. Принаймні стороннім спостерігачам Венесуела здавалась благополучною країною, а дітище президента Бетанкура – Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК) – було покликане забезпечити їй стабільні доходи від «чорного золота».

Але щойно орієнтована виключно на експорт нафти економіка починала давати збої, взнаки давалася відсутність реальних соціальних гарантій. Це стало очевидним у 1980-х роках, коли до Венесуели завітав неолібералізм – «ринковий фундаменталізм» Чиказької економічної школи у стилі Піночета, Рейгана та Тетчер. Президент Карлос Андрес Перес, колишній віце-президент Соціалістичного інтернаціоналу, який під час свого першого президентського строку націоналізував родовища нафти, під час другого, слідуючи вказівкам Міжнародного валютного фонду, заходився здійснювати масову приватизацію та антисоціальну політику в інтересах транснаціональних корпорацій та за тими самими принципами «Вашингтонського консенсусу», котрі стануть підвалинами «дикого капіталізму», що запанував у Східній Європі у 1990-х.

Неолібералізм прийшов у Венесуелу ще 1980-их роках. Соціальний вибух проти політики ринкового фундаменталізму стався у 1989 році

Проте, тоді, як на пострадянському просторі панує апатія і зневіра в колективній дії, як відзначає канадська публіцистка Наомі Кляйн, «у Латинській Америці – початковій лабораторії Чиказької школи – зворотна реакція набуває інших форм… На відміну від Росії та країн Східної Європи, латиноамериканці з енергійним ентузіазмом беруться за ідеї, котрі не вдалося реалізувати в минулому». Символічно, що саме у Венесуелі сталися події, що увійшли до історії як повстання «Каракасо». Після чергового стрибка цін на та проїзд у транспорті мешканці венесуельської столиці та інших міст у відчаї вийшли на вулиці. У відповідь «демократична» влада кинула проти своїх громадян поліцію та армію, віддавши наказ стріляти. Ми достеменно не знаємо, скільки саме людей було вбито під час придушення повстання – дві тисячі, три? Про цих жертв державного терору буржуазні ЗМІ, які так полюбляють зображати «порушення прав людини» за Чавеса, чомусь не говорять.

Надворі був 1989 р. Це було за 5 років до виступу сапатистів, цих автономних революціонерів нової формації, у мексиканському штаті Ч’япас. За 10 років до першої битви альтерглобалістів з силами неоліберальної глобалізації під час конференції СОТ у Сіетлі. За 12 років до того, як аргентинські робітники відмовилися платити за кризу і взяли свої заводи під контроль. Недарма іронічний венесуельський письменник Луїс Бріто Гарсія назвав «Каракасо» першим боєм «четвертої світової війни» – першим народним виступом проти неоліберального капіталізму.

Шлях із бідняків у президенти

Брутальне придушення «Каракасо» викликало масове невдоволення, але в суспільстві не знайшлось сил, які б змогли підтримати голодний бунт та викинути з президентського палацу Мірафлорес відповідальних за бійню. Але група армійських офіцерів тоді присягнула, що ніколи більше не спрямує свою зброю проти свого народу. Їх лідером і став підполковник Уго Чавес.

Навряд чи хтось у тій – старій – Венесуелі міг передбачити, що цей син бідних сільських учителів колись очолить цю країну – що метису з соціальних низів шукати там, де безроздільно панує біла креольська еліта? У таких країнах, як Венесуела, часто єдиним варіантом соціального ліфту для людей із бідних сімей є армія. Маленький Уго не хотів бути військовим – його дитячою мрією був бейсбол, – а мати воліла б бачити сина священиком. З дев’яти років він допомагав нужденним батькам, продаючи фрукти та овочі. Нарешті, була ще одна обставина, яка вплинула на формування особистості майбутнього команданте. По сусідству з ним мешкав історик Хосе Естебан Руїс Гевара – хоч і молодий, але вже ветеран комуністичного руху, який «відпустив бороду раніше за Фіделя». Саме він вперше познайомив підлітка Уго з книгами Маркса і Леніна та з перипетіями боротьби народів Латинської Америки за визволення.

Колись Чавеса, вже молодого офіцера, вразило видовище помираючих від поранень солдатів: навіщо селяни, одягнуті у військову уніформу, та селяни-повстанці вбивають одне одного? Тому ще в 1982 р. він разом з двома капітанами створив підпільний Революційний боліваріанський рух. «Боліваріанським» він був названий на честь Симона Болівара – визволителя латиноамериканських колоній від Іспанії та Португалії, якого особливо шанують його земляки-венесуельці.

Через десятиліття, 4 лютого 1992 р. Чавес та його однодумці з числа бунтівних військових спробували зробити те, що не вдалося учасникам «Каракасо» – скинути корумпований олігархічний режим. Ця спроба перевороту зазнала краху, і Чавес здався, щоб не допустити подальшого кровопролиття. Але ім’я 38-літнього офіцера парашутно-десантних військ у червоному береті стало відоме венесуельцям.

У 1992 році Чавес та його однодумці робить марну спробу скинути режим військовим шляхом

А вже у 1993 р., президент Карлос Андрес Перес, проти якого було спрямовано виступ Чавеса, був усунутий зі свого посту шляхом імпічменту – за казнокрадство в рекордних сумах (він навіть влаштовував лотерейні виграші для своєї коханки) – і втік з Венесуели в Майямі. Новий президент, Рафаель Кальдера, прийшов до влади завдяки зобов’язанням припинити неоліберальні реформи та процеси приватизації. Але його коаліційний уряд, до якого увійшли і ліві (Компартія та «Рух до соціалізму») продовжив деструктивну політику своїх попередників – підписав нову угоду про співробітництво з МВФ, підвищив ціни на пальне на 800% і т.д. Одну із своїх обіцянок він все ж виконав – амністував учасників невдалого перевороту 1992 р.

Тим часом, поляризація венесуельського суспільства і розрив між верхівкою найбагатших і злиденними масами зростали ще сильніше. За цих обставин на виборах 1998 р. венесуельці – знову першими на континенті – сказали «Ні!» неолібералізму. Фаворитами на передвиборчих змаганнях вважалися щедро фінансовані висуванець консервативних сил і колишня «Міс Всесвіт». Але безсрібнику Чавесу з його Рухом «П’ята республіка» вдалося майже неймовірне – він розірвав пута безальтернативної двопартійності і переміг на виборах, отримавши 56% голосів.

Мирна революція?

Здавалось би – з’явився черговий каудильйо без чіткої політичної програми, який роздає популістські обіцянки. Латинська Америка бачила достатньо таких благодійників. Але Чавес виявився набагато складнішим. Передусім він запропонував проект нової конституції, що проголошувала Венесуелу Боліваріанською республікою. Вона була прийнята на референдумі 1999 р.

Чавеса називають тоталітарним диктатором, тоді як весь час він виконував правила буржуазної демократії. Власне, він втримався при владі завдяки тому, що провів 14 виборів і загальнонаціональних референдумів. Усі вони проходили без фальсифікацій, чесно і демократично, а фонд колишнього президента США Джиммі Картера визнавав їх «взірцевими». «Кожного разу йому доводилося вмовляти народ проголосувати за себе, замість того, щоб насолоджуватися стабільним 99% результатом», – іронічно пише блогер jakobin1793, підкреслюючи цю суттєву відмінність «соціалізму ХХІ століття» від так званого «реального соціалізму» століття ХХ.

Багато говорять про «культ особи» Чавеса. Так, офіційна чавістська пропаганда була нав’язливою (як і будь-яка державна пропаганда), але вона потопала в морі агресивної опозиційної пропаганди. Скільки б не торочили про порушення свободи слова за Чавеса, абсолютна більшість ЗМІ Венесуели, які весь час лишалися і лишаються у приватних руках найбагатших венесуельців, вели безперервну інформаційну війну проти президента і його прибічників.

Проте противники Чавеса не гребували не лише чорним піаром та саботажем. У 2002 р. вони здійснили збройний путч, ізолювали президента і сформували самопроголошений уряд, негайно підтриманий США (примітно, що прокурора Данила Андерсона, який займався розслідуванням обставин невдалого перевороту, вбили, і його справу продовжила напівамериканка-напіввенесуелка Ева Голінджер, яка виклала численні докази причетності Сполучених Штатів до фінансування і підтримки путчистів у книзі «Код Чавеса»). Але трудящі Каракаса на знак протесту знову вийшли на вулиці, і триденні масові демонстрації не дозволили повернути Венесуелу старим хазяям. Чавес повернувся до виконання своїх функцій – сповненим ще більшої впевненості у правильності шляху, який від нього вимагали маси, які стали на його захист.

Напрошується порівняння Чавеса із Сальвадором Альєнде, який на чолі чилійського уряду «Народної єдності» у 1970-1973 рр. намагався проводити соціалістичні перетворення теж виключно демократичним шляхом, але був скинутий кривавим піночетівським переворотом. Ліворадикальний інтелектуал зі США Джеймс Петрас, який консультував обох президентів, писав: «Альєнде та Чавес ставили перед собою спільні стратегічні задачі та проводили політику в інтересах робітничого класу, селянства та міської бідноти. Вони ініціювали програми державного контролю над стратегічними секторами економіки, перерозподілу землі, збільшення бюджетних видатків на соціальні програми для бідних і притримувалися незалежної антиімперіалістичної зовнішньої політики… У той час, як існує важлива історична спадковість між соціалізмом Альєнде та соціалізмом ХХІ ст. Чавеса, …реалізм Чавеса виявився набагато ефективнішим у справі завоювання та збереження народної влади, ніж ідеалізм Альєнде».

Аби не повторити долю Альєнде, Чавесу доводилося постійно протистояти ворожим діям США – найбільшого торговельного партнера Венесуели і найбільшої їй загрози. Реальна небезпека з боку Вашингтона вимагала від венесуельського президента пошуку союзників, у тому числі за межами регіону. Але часто Чавес, переконаний антиколоніаліст та антиімперіаліст, загравався у «реальну політику». Тоді під «прагматизм», що змушував ручкатися із Путіними та Ахмадінеджадами, Чавес підганяв «антиімперіалістичні» обґрунтування, і це не могло знайти схвалення в ідейних соціалістів, які підтримували венесуельського президента як антисистемного революціонера. Директор Інституту глобалізації та соціальних рухів Борис Кагарлицький зазначав з приводу суперечливості політики Чавеса: «Прагматизм політичних рішень далеко не завжди укріпляє ідеологію революції. А ідеологія грає найважливішу роль у мобілізації мас».

Чавеса отожнювали з реакційними диктаторами лише тому, що їх теж не любили у США. Але він завжди був принциповим противником сексизму і гомофобії

На пострадянському просторі достатньо «почвєнніков-язвєнніков», які цінували Чавеса виключно як «друга Росії» і ставили йому в заслугу те, чим йому дорікали ліберальні критики. І ті, й інші думали про вигаданого ними ж Чавеса. Так, чимало «шанувальників» Уго захоплювалося ним як «справжнім мужиком», мачо і суворим десантником, який протистоїть «сіоністському і гей-лоббі», що нібито стоять за нинішнім лідером венесуельської опозиції Енріке Капрілесом Радонскі. Ці незвані «друзі» і гадки не мають, що це саме «десантник Чавес» вперше в історії Венесуели своєю конституцією легалізував одностатеві стосунки, запровадив судову відповідальність за дискримінацію ЛГБТ при прийомі на роботу і дозволив геям служити в армії. Даючи лекцію в Москві, він вимагав від усіх соціалістів і революціонерів бути феміністами: «Я вважаю, що світ потерпає від мачизму – цієї дегенерації людського розуму» (і це не тільки слова: у Венесуелі було створено окреме міністерство жіночої та гендерної рівності, а також спеціальний банк для допомоги бідним жінкам). Що стосується приписуваного Чавесу «антисемітизму», то його пов’язують із Норберто Сересоле – аргентинським мислителем-пероністом із химерним «право-лівим» світоглядом і схильністю відкидати Голокост. Спершу Сересоле розглядали ледь не як політичного ментора Чавеса, але практично одразу після приходу команданте до влади венесуельське керівництво вказало старому аргентинському конспірологу на двері.

Чавес і лівиця

Не меншу за референдуми роль Чавес приділяв іншим механізмам демократії участі, які, власне, постали з самоорганізації самих венесуельців. У бідних міських районах здобули широке розповсюдження самоврядні комунальні ради. Громадянські асамблеї, які проводяться цими радами, і стали основним інструментом прямої демократії у Венесуелі. Корінне індіанське населення нарешті здобуло рівний статус із рештою громадян, право на автономію та представництво в органах влади.

Але одночасно із небаченою в історії країни демократизацією та децентралізацією управління, Чавес забагато всього зав’язував на своїй постаті, а у 2007 р. спробував зігнати всіх прибічників Боліваріанської революції у Єдину соціалістичну партію Венесуели. Хоча ЄСПВ стала найбільшою лівою партією півкулі, але, як і варто було очікувати, не стала полем для дискусій та вільного активізму. Тому такі союзні Чавесу ліві сили, як Комуністична партія Венесуели, «Батьківщина для всіх» (ППТ) та партія «За соціал-демократію» (ПОДЕМОС), відмовилися слухняно влитися у ЄСПВ.

Недарма у Венесуелі існують і менші марксистські та анархо-синдикалістські групи, які критикували Чавеса за недостатньо революційну політику та гальмування низових ініціатив. Нарешті, деякі з лівих критиків Чавеса опинилися у таборі очолюваної правими опозиції – мова про партії «Рух до соціалізму», «Радикальна справа» та ходжаїстів із «Червоного стягу». Щоправда, говорити про них чомусь не хочеться.

Не можна сказати, щоб Чавеса одразу визнали «своїм» і в зарубіжних лівих колах. Коли у 1996 р. Чавес поїхав до Сальвадору, щоб вперше узяти участь у «Форумі Сан-Паулу», який об’єднує ліві сили Латинської Америки, він зустрів більш ніж прохолодний прийом. «Більшість із вас все одно думали: “Обережно! Це ж полковник-путчист!”», – згадував пізніше Чавес. Вояка, який намагався захопити владу шляхом військового перевороту, їх не цікавив.

Натомість їх погляди були прикуті до іншого латиноамериканського президента-соціаліста – Лули да Сільви, який у 2002 р. нарешті переміг на виборах у Бразилії. Очолювана Лулою Партія трудящих, заснована у роки боротьби із військовою диктатурою як коаліція різнорідних соціальних рухів, приваблювала західних лівих своїм плюралізмом та відкритістю: у якості «партії-руху» (на противагу централістським авангардистським моделям) вона об’єднала робітничі профспілки, рухи безземельних селян, священиків-прибічників «теології визволення», захисників навколишнього середовища, марксистських інтелектуалів хоч з університетських кіл, хоч із глибокого підпілля. Доки ПТ боролась з буржуазним істеблішментом, у ній було місце для всіх лівих від християнських соціалістів до троцькістів.

Щоправда, політика бразильського і венесуельського президентів неабияк відрізнялася від очікувань (одразу попередимо – популярне протиставлення «радикальної» венесуельської та «поміркованої» бразильської моделей лівої політики є надуманим і найчастіше переслідує ідеологічні цілі, як-от у книзі «Дві лівиці» Теодоро Петкова, вічного псевдолівого опонента Чавеса). Перетворення Лули (справедливості заради – таки найбільш прогресивного президента Бразилії з часів Кубічека і Гуларта, лівоцентристським реформам яких поклав край військовий переворот 1964 р.), хоч і змінили обличчя Бразилії до непізнаваності та витягли 20 мільйонів чоловік з бідності, але узгоджувалися передусім з класовими інтересами не так трудящих класів, як національної буржуазії, а більшості представників лівого крила зрештою довелось покинути Партію трудящих.

Доки Лула дрейфував зліва направо, практика та ідеологія Чавеса, від якого нічого особливого не чекали, рухалися у напрямку соціалізму. Щоправда, визнав він це доволі пізно. Лише у 2005 р., на п’ятому соціальному форумі у Порту-Алегрі (Бразилія) Уго Чавес вперше вжив для характеристики сучасної лівої альтернативи, яку він намагається просувати у Венесуелі та всій Латинській Америці, словосполучення «Соціалізм ХХІ століття». Так називалася однойменна книга, видана за 9 років до цього (1996 р.) Хайнцем Дітеріхом – німецьким науковцем, представником «Нової бременської школи соціології», котрий з 1977 р. живе і викладає у Мексиці. Особисто Дітеріх завжди лишався скептичним щодо політики Чавеса, але ідеї обох «соціалістів ХХІ ст.» стали відповідями на виклики, які стояли перед соціальними рухами в епоху «переможного капіталізму».

Уго Чавес не соромлячись називав себе прихильником лінії Лева Троцького на розвиток перманентної революції

Тут варто наголосити – Чавес справді любив читати, а левову частку своєї передачі «Алло, президент!» присвячував популяризації книг, які його зацікавили (пригадується, як наш земляк Олег Ясінський, який давно живе в Чилі і добре знає цей регіон, розповідав, що завдяки особистому прикладу президента Венесуела стала, мабуть, найбільш читаючою країною Латинської Америки). Але не можна сказати, щоб він мав систематичне уявлення про соціалістичні, зокрема марксистські, теорії. Його світогляд значною мірою був еклектичним, а вибір ідейно-політичних джерел міг залежати від випадку. Так, якось у літаку він прочитав книгу Л. Д. Троцького «Зраджена революція», подаровану кимось із європейських активістів. Венесуельський президент був у захваті. Коли він призначав міністром праці Хосе Рамона Ріверо, той попередив його: «Президенте, спочатку я хочу попередити вас. Я – троцькіст», на що Чавес відповів: «Добре. Це зовсім не проблема. Я теж троцькіст! Я виступаю за лінію Троцького, за перманентну революцію». Але дивлячись на «боліваріанських» бюрократів, якось сумніваєшся у тому, щоб Чавес справді зрозумів перестороги Троцького і причини поразки радянського проекту. А говорячи про необхідність інтернаціонального розгортання соціалістичної революції, венесуельський президент тут же міг заговорити про патріотизм і викласти половину кліше з арсеналу брежнєвської пропаганди.

Або ще приклад «книжкової дипломатії» венесуельського команданте – подарована Чавесом Бараку Обамі книга уругвайського письменника Едуардо Ґалеано «Відкриті вени Латинської Америки», присвячена трагічним наслідкам хазяйнування на континенті США та підконтрольних їм правих диктатур. Іншим разом – під час того знаменитого виступу в Генеральній Асамблеї ООН, коли Чавес назвав Джорджа Буша-молодшого «дияволом» і сповістив, що від трибуни, за якою той виступав, ще тхне сіркою, – президент тримав у руках (і радив усім почитати) книгу відомого американського лінгвіста і дисидента, Ноама Хомського «Гегемонія чи виживання». Сам Хомський, лібертарний соціаліст і анархіст, звісно, далекий від ідеалізації Чавеса (у 2011 р. він зазначав стосовно венесуельської ситуації, що «концентрація виконавчої влади в одних руках є посяганням на демократію, за винятком хіба що тих випадків, коли це тимчасова міра в особливих обставинах»), але однозначно вітає те, що народні маси в таких країнах, як Венесуела, змогли переламати хід історії на свою користь. І в цій симпатії до Боліваріанської революції науковець не одинокий – навіть у ворожих до неї США вона користується підтримкою певного числа знаменитостей, від інтелектуалів Імануїла Валлерстайна, Джозефа Стігліца, Марка Вайсброта, Емі Гудмен до голлівудських зірок Олівера Стоуна, Шона Пенна та Денні Гловера.

Серед тих, хто захищав Венесуельську революцію на міжнародній арені та допомагав Чавесу прокладати політичний курс – і редактор журналу «Ле монд дипломатік» Ігнасіо Рамоне, чилійська публіцистка і соціолог Марта Харнекер, угорсько-британський філософ-марксист Іштван Месарош, британсько-пакистанський автор-троцькіст Тарік Алі, аргентинський режисер Фернандо Соланас, англійський троцькіст Алан Вудс із Міжнародної марксистської тенденції та колишній мер Лондона, лівий лейборист Кен Лівінгстон. Усі вони підтримували Чавеса критично, вказуючи на суттєві недоліки його режиму. Утім, президент часто не дослухався до їх товариських порад. Як не дослухався і до багатьох соратників по боротьбі. Чи не тому так багато з них опинилося в опозиції?

Так, Чавес зробив чимало помилок і просто дурниць – як їх робить і кожен із нас. Але поки його недруги посмертно висміюють «червоного Гулівера», маючи перед очима лише його епатажні промови та ексцентричні витівки, ми маємо розуміти, що за усім цим стояла щира спроба побудови справді демократичного соціалізму у ХХІ ст.

Венесуела: що зроблено для соціалізму?

Соціально-економічний розвиток Венесуели за Чавеса сприяв покращенню становища та самоорганізації незаможної більшості населення. ВВП на душу населення зріс з 4105 $ до 12749 $ у 2011 р. Коефіцієнт Джині – головний економічний індикатор розриву між найбагатшими і найбіднішими – впав до показника у 0,41, найкращого у Латинській Америці. У справі викорінення бідності Венесуела демонструвала найвищий у регіоні темп – з 2000 по 2011 рр. кількість людей за межею бідності скоротилася з 48,6% до 29,5%. З усіх південноамериканських країн кращий показник (усього 8,6%) демонструє лише Уругвай – з розвинутою економікою і також лівим урядом. Дуже бідними лишаються 8,5% (у 1999 р. таких було 23,4%). Безробіття знизилося з 14,5% (1999 р.) до 7,6% (2009 р.). Дитяча смертність впала з 20 до 13 випадків на 1000. У школах безкоштовно годували 4 мільйони учнів. 5 мільйонів венесуельців отримали доступ до питної води і санітарної інфраструктури. З 1999 до 2007 рр. кількість зарахованих до вишів абітурієнтів зросла на 86%. З іншого боку, спостерігалися і тривожні тенденції – передусім зростання вуличної злочинності (кількість злочинів підскочила у 4 рази; щоправда, Каракас нині не є найнебезпечнішим містом Латинської Америки, адже криміногенна ситуація у тій же Мексиці за цей час стала набагато катастрофічнішою) та нарощування бюрократії, яка паразитує на чавістських реформах.

Щоб наочно показати досягнення Венесуели, перерахуємо «боліваріанські місії», через які реалізується соціальна політика чавістів:
• «Місія Робінзон» – ліквідація неписьменності для 1,5 млн. дорослих громадян Венесуели.
• «Місія Рібас» – шкільна освіта для 5 млн. громадян.
• «Місія Сукре» – вища та спеціальна освіта для 2 млн. венесуельців.
• «Місія Сієнсія» – гранти для студентів та на створення лабораторій в університетах.
• «Місія Меркаль» – мережа з 16000 державних продуктових магазинів, де товари продаються з нульовою націнкою.
• «Місія Баріо Адентро» – розбудова компактних клінік у бідних кварталах, де раніше взагалі не було медичних установ.
• «Місія Замора» та «місія Вуельта аль Кампо» – земельна реформа: розподіл земель латифундистів між безземельними та малоземельними селянами.
• «Місія Хабітат» – побудова для жителів нетрів житла з необхідною інфраструктурою.
• «Місія Арболь» – боротьба з невідновлюваною вирубкою лісів, висадка 100000 дерев.

Так що великі капіталісти – єдині, хто по-справжньому постраждав від політики Чавеса. До 2001 р. нафтогазові корпорації отримували 84% доходів від продажів нафти. Тепер їм довелося вгамувати свої апетити.

Big capitalist

Найбільш недоволеними політикою У.Чавеса залишились найбільші капіталісти

Соціальні проекти Чавеса забезпечували десятки тисяч добровольців – кваліфікованих лікарів та вчителів з Куби. Кубинські фахівці та венесуельські фінанси – ця комбінація означала, що величезна кількість не лише венесуельців, а й інших латиноамериканців із низьким достатком вперше отримувала доступ до освіти, медицини та культури. У нове тисячоліття країни, які нині входять до АЛБА, увійшли з 18 мільйонами неграмотних – під кінець минулого десятиліття завдяки кубинсько-венесуельській допомозі таких, хто не вмів читати і писати, лишалось менше мільйона. І ця допомога спрямовувалася в найрізноманітніших куточках Західної півкулі. Чавес пішов навіть на поставку пального за зниженими цінами у США – для опалення помешкань малозабезпечених жителів Бостона і Бронкса (Нью-Йорк). Скажете, провокативний пропагандистський крок? Можливо. Але краще, коли міжнародний авторитет завойовують, обігріваючи чужі хатини, а не спалюючи їх, як американські війська в Іраку та Афганістані.

А тим, хто ставить Чавеса в один ряд із Путіним чи монархами Перської затоки, які сидять «на нафтовій голці», хотілось би нагадати – поки у Венесуелі коштом нафтодоларів розбудовується системи безкоштовної освіти і медицини для кожного, у так само багатій на викопні вуглеводні Росії ці сфери приватизують і роблять доступними лише для еліти. Бізнес-оглядачка «Associated Press», визнаючи, що Чавес «інвестував нафтові багатства Венесуели в соціальні програми на кшталт державних продуктових магазинів, допомоги бідним родинам, безкоштовних лікарень та освітніх програм», дописалася до того, що «ці успіхи мізерні у порівнянні з захоплюючими будівельними проектами в блискучих містах Близького Сходу, зокрема з найвищою будівлею світу в Дубаї». «Це правда: Чавес розтринькав нафтодолари на медицину, освіту та харчування… Яким чудовиськом треба бути, щоб так розставляти пріоритети?», – іронізує з приводу цього коментаря сайт «FAIR».

Перетворення у напрямку солідарної та партисипативної економіки здобули таку підтримку венесуельців, що з ними мають рахуватися і опоненти соціалізму. Симптоматично, що у виборчій кампанії 2012 р. кандидат від на загал правої венесуельської опозиції Капрілес, виходець із ультраконсервативної організації з багатообіцяючою назвою «Традиція, сім’я і власність», демагогічно використовував ліву риторику і обіцяв, що не руйнуватиме соціальної сфери, а слідуватиме «бразильській моделі» Лули. Щоправда, те, чого варті такі заяви у вустах висуванця буржуазії, роз’яснили самі сподвижники колишнього бразильського президента в особі Вальтера Помара, голови відділу міжнародних відносин Партії трудящих: «правим дуже складно йти на виборі зі своїми традиційними гаслами і тому вони намагаються мімікрувати, підлаштовуватися, пропонувати нові тези. Якщо вони цього не робитимуть, то у них нема жодних політичних шансів отримати перемогу на виборах. У багатьох країнах спостерігається дивне явище, коли кандидат від правих оголошує, що він хоче здійснити тут (у своїй країні) те, що ліві уже роблять в іншій країні».

Тепер, коли оточення Чавеса збирається експонувати тіло команданте в мавзолеї – подібно до того, як у ХХ ст. недолугі бюрократи перетворили Леніна, Хо Ші Міна та Мао Цзедуна з живих революціонерів на мертвих фараонів новітньої доби, – ми можемо сміливо сказати: справжнім пам’ятником Чавесу є зведені за його президентства школи, клініки та культурні центри для незаможних венесуельців, а не гробниця із забальзамованим тілом.

Разом із тим, що стосується структурних реформ в економіці, то тут уряд Чавеса насправді пробуксовував – венесуельські робітники були набагато попереду керівництва Єдиної соціалістичної партії Венесуели у справі боротьби за соціалістичну організацію праці. Часто держава боялася втручатися в справи великих приватних власників, і лише коли працівники самі настирно вимагали робітничого контролю над підприємством, та й то не завжди, зважувалася на деприватизацію чи націоналізацію. Усе ж, у Венесуелі було створено понад 100 тисяч кооперативів, які належать 1,5 мільйонам робітників, які на них працюють (16% працевлаштованого населення).

Справді, перетворення Чавеса важко назвати революційно-соціалістичними. Але він здійснював їх у той час, коли беззубі західні есдеки та вчорашні комуністи базікали про «провал комунізму», «безальтернативність реформ», «третій шлях» і «цивілізований ринок». В умовах світового неоконсервативного повороту, усього лише проводячи послідовні соціал-демократичні реформи, Чавес став найбільшим революціонером континенту і світу.

Що буде з боліваріанською революцією після смерті Чавеса?

Розповідають, що у розпалі громадянської війни Ленін напівсерйозно-напівжартома спитав Троцького: «Як думаєте, Леве Давидовичу, якщо нас вб’ють, Бухарін і Свердлов впораються?» Аналогічне питання зараз постійно задають і стосовно того, чи зможе Ніколас Мадуро продовжити курс Чавеса. Ліберально-консервативні коментатори вже наперебій пророкують, що без «харизми Чавеса» венесуельських лівих чекає неминуча поразка на президентських виборах. Та насправді соціологічні опитування показують, що новий кандидат від Єдиної соціалістичної партії Венесуели обходить висуванця опозиції так само гладко, ніж покійний Уго Чавес.

До того ж, Мадуро сам по собі видається не менш колоритним персонажем, ніж його славнозвісний попередник Чавес. Простий водій автобусного маршруту, що курсував між станціями столичного метрополітену. Самоук без вищої освіти, який вибився у профспілкові лідери. Його батько-католик походить із сефардських євреїв, а сам він став послідовником індійського гуру Сатья Саї Баби. Замолоду фанатів від «Rolling Stones» і намагався створити власний рок-гурт. Зміг здобути непогану репутацію радикального і водночас виваженого діяча як у Венесуелі, так і за кордоном. За роки перебування на посаді міністра закордонних справ він налагодив хороші контакти і з кубинцями (зокрема, особисту дружбу з Раулем Кастро – подібну до тої, яка пов’язувала Чавеса та Фіделя), і з європейцями, і з колумбійцями – з якими Венесуелі після тривалої конфронтації нарешті вдалося врегулювати відносини, незважаючи на залежність їх уряду від Вашингтона. Мадуро працює у тандемі з дружиною Сілією Флорес – адвокаткою, яка домоглася визволення Чавеса з в’язниці, стала першою жінкою-спікеркою Національної асамблеї, а нині є генеральним прокурором Венесуели.

Ніколас Мадуро, який у своїх промовах постійно говорить про «класову війну», «паразитизм буржуазних класів» та «фашистів із опозиції», добре відомий як захисник інтересів незахищених верств населення. Так, саме він очолював комісію, що розробила підписаний Чавесом на першотравень 2012 р. новий Трудовий кодекс, яке забороняє практики аутсорсингу та усі види дискримінації на робочому місці, скорочує робочий тиждень з 44 до 40 годин (венесуельські трудящі нарешті отримали два вихідні в тижні), збільшує декретну відпустку до 26 тижнів, поширює пенсійне забезпечення на всіх венесуельців, вимагає від роботодавців судового рішення для звільнення працівників та встановлює високі вихідні виплати. Так що Чавес зробив гідний вибір.

Боліваріанська революція була дійсним рухом мільйонів людей – робітників, селян, міської бідноти, молоді. У цих мільйонах, а не в якійсь там харизмі, і була сила Чавеса. Недарма жителі Каракасу, дізнавшись про смерть президента, скандували: «Усі ми – Чавес!» (мов у фільмі «Спартак»), а особа Чавеса стала своєрідним венесуельським Анонімусом. Насправді, Чавес усього лише виконав вимоги, які висувалися народами країн Латинської Америки, які стомилися бути «полігонами неолібералізму», та й у свої останні роки команданте вже не так сприяв, скільки гальмував подальший розвиток революції. «Не Туссен-Лувертюр зробив гаїтянську революцію, це революція зробила Туссена-Лувертюра», – писав історик-марксист С. Л. Р. Джеймс про лідера революції темношкірих рабів на Гаїті. Ці слова цілком можна застосувати і до Чавеса та Боліваріанської революції.

Палаючий континент

Справжнім пам’ятником Чавесу є зведені за його президентства школи, клініки та культурні центри для незаможних венесуельців, а не гробниця із забальзамованим тілом

На похорони Чавеса з’їхалися глави ледь не всіх американських держав. Немає лише високопосадовців зі США та Канади. І це відповідає реальному стану справ на континенті, який ще нещодавно вважався «заднім двором» Вашингтона. Свого часу революції в Мексиці (1910-1917), на Кубі (1959), в Чилі (1970-1973) та Нікарагуа (1979) дещо підкосили американську гегемонію в регіоні, та «доктрина Монро», проголошена ще у 1823 р., продовжувала визначати характер відносин світової наддержави із рештою держав Західної півкулі.

У 1990-х рр. Сполучені Штати були близькі до того, щоб накинути всій Латинській Америці проект АЛКА – зони вільної торгівлі від Аляски до Патагонії. Проект, що приніс би північноамериканським компаніям нові прибутки, а латиноамериканським народам – лише посилення експлуатації. Але спершу своє «ні» неоліберальній інтеграції в Америці сказали мексиканські сапатисти. Слідом за ними з’явилася чавістська Венесуела, яка звела боротьбу проти американського імперіалізму в основу своєї зовнішньої політики. На противагу АЛКА Чавес висунув альтернативний інтеграційний проект АЛБА – «Боліваріанську альтернативу для наших Америк» (нині Боліваріанський альянс). Це була незвична інтеграція, заснована на безкорисному використанні венесуельських доходів для блага громадян усіх країн-учасниць і покликана реалізувати задум Болівара про єдину та вільну латиноамериканську республіку.

Стартувавши у 2004 р. як угода між Венесуелою та Кубою про обмін допомоги в освіті та медицині на паливо, АЛБА поступово привабила нових членів та обросла новими проектами, такими як банк «Петрокарібе» та єдина валюта (сукре). Незважаючи на лють американської імперії та місцевих правлячих верхівок, незважаючи на їх втручання і саботаж, які увінчалися усуненням від влади лівоорієнтованих президентів Гондурасу (Мануеля Селаї) та Парагваю (Фернандо Луго), стимульований Чавесом «лівий поворот» Латинської Америки забезпечив їй незалежний зовнішньополітичний курс. Уго Чавес та його союзники відіграли ключову роль і в ініціюванні «політично нейтрального» Союзу південноамериканських націй (Унасур), у рамках якого навіть правим урядам доводиться приставати на континентальну солідарність із лівими. Так латиноамериканський альтерглобалістський рух пробив собі шлях із вуличних протестів та соціальних форумів до втілення своїх принципів у політичній практиці.

…Вони стоять поруч із домовиною Чавеса. Президент Болівії Ево Моралес, простий індіанець-аймара з незакінченою середньою освітою, активізм якого почався з профспілки селян, що вирощують коку. Президент Еквадору Рафаель Корреа, економіст з дипломом престижного американського університету – ледь не перший глава своєї держави, який після приходу до влади не забув своїх соціальних обіцянок, а, навпаки, рухався «вліво». Президент Уругваю Хосе Мухіка, колись грізний партизан з «Тупамарос», а нині добродушний дідусь із найменшими серед усіх глав держав світу доходами. Президентка Бразилії Ділма Русев, теж підпільниця, жінка, яку не зламали ні тортури військової диктатури, ні боротьба з раковою пухлиною. Президентка Аргентини Крістіна Кіршнер, яка довела, що здатна на значно рішучіші дії, ніж її покійний попередник і чоловік. Цих різних людей об’єднало те, що вони стояли по один – лівий – бік барикад латиноамериканських класових боїв. Уго Чавес був першим із них. Першим – через 40 років після Фіделя Кастро і його команди. Першим, хто нагадав всім їм, що наші серця б’ються зліва. Першим, хто провістив, що «інший світ» таки можливий і що не слід боятися починати його втілювати вже сьогодні. Першим, хто повів латиноамериканську країну шляхом «соціалізму ХХІ століття».

На рубежі століть очолювана Чавесом Венесуела перейняла від Куби естафету як центр тяжіння для антисистемних лівих Латинської Америки. А сьогодні вогонь радикальної соціальної дії вже палає по всьому континенту, справджуючи мрії Ернесто Че Гевари, вбитого майже півстоліття тому. Латинська Америка і світ більше не будуть такими самими, як раніше. І в цьому є чимала заслуга трудящих класів Венесуели одного із них, Уго Чавеса Фріаса – бо вони мали сміливість запропонувати ліву альтернативу капіталістичній системі, заснованій на хижацькій конкуренції.

На мою думку, ми повинні цінувати Уго. Звичайно, не як вождя. І тим паче не як обожнювану мумію з мавзолею. Ми запам’ятаємо тебе таким, яким ти завжди хотів бути. Рядовим солдатом Боліваріанської революції.

Leave A Comment

НАША КНОПКА

ГАСЛО: Головний аналітичний сайт