Якісно і безкоштовно: досвід некомерційної медицини

Досвід трьох країн, де протидіяли перетворенню системи охорони здоров’я на прибутковий бізнес

Денис Пілаш, “Ліва опозиція”

Досвід трьох країн, які протидіяли перетворенню системи охорони здоров'я на прибутковий бізнесОстанніми роками в Україні відбувається повномасштабний наступ на медицину. Вірніше, на те, що від неї ще залишається. При цьому цинічно називаючи знищення безкоштовної охорони здоров’я «медичною реформою». Ліквідовують медичні установи в сільській місцевості. Натомість пропонують для тисяч чоловік замість лікарень і амбулаторних пунктів одного-двох «сімейних лікарів», можливості яких більш ніж обмежені.

Руйнування систем безкоштовного медичного обслуговування відбувається не лише в нашій країні – радники Міжнародного валютного фонду та інших неоліберальних інституцій всюди вимагають урізати видатки на соціальну сферу. Цікавий факт, який наводить колишній головний економіст Світового банку Джозеф Стігліц: у більшості держав після отримання кредитів на умовах МВФ різко зросли показники захворювання туберкульозом.

Нам кажуть: «Безкоштовна медицина, яка забезпечується державою – неякісна і неефективна». Мовляв, на Заході вона приватна і платна, тому й якісна. Давайте перевіримо, чи так це насправді. І розглянемо три країни, де, на відміну від нашої, більшість населення довіряє лікарям, а медичні показники є одними з кращих у світі.

Приклад №1: Канада

Нині у західному світі (повторю – в реальному світі, а не в уяві неоліберальних реформаторів) лишається єдина держава, яка так і не створила системи загальнодоступної державної медицини. Це Сполучені Штати Америки. Тамтешні корпорації досі опираються впровадженню загальнонаціональної програми медичного страхування для кожного громадянина. Боязку спробу впровадити її подобу, обіцяну президентом Обамою, оголошують «страхітливим соціалізмом» і всіляко блокують в Конгресі, посилаючись на «завеликі видатки» (аякже, це ж заважає надалі роздувати військовий бюджет!). Щоправда, і там найпалкіші критики державних видатків на соціальну сферу не проти покористуватися допомогою з державного бюджету – прикладом тому лібертаріанка Айн Ренд, котра у своїй людиноненависницькій концепції засуджувала не тільки соціальну допомогу, а й будь-яку доброчинність на користь бідних і знедолених, але наприкінці життя отримувала допомогу за хай і куцою, але державною програмою «Medicare».

На відміну від США, Канада намагалась зробити медицину доступною для кожного

У результаті, як переконливо показує у документальній кінострічці «Sicko» (у російському перекладі – «Здравозахоронение») режисер Майкл Мур, американська система охорони здоров’я – одна з найгірших у Західній півкулі (і це найпотужніша економіка світу!). Звичайна операція з видалення апендиксу може обійтися тут у десятки тисяч доларів, а фармакологічні компанії утримують вартість медикаментів на астрономічному рівні. А 50 мільйонів громадян США без медичної страховки взагалі не мають доступу до медичного обслуговування. Щоб показати американцям альтернативи, Мур подорожує до Канади, Великої Британії, Франції і, нарешті, до самісінького пекла (в уявленні консервативного американського обивателя) – на Кубу.

В іншому фільмі Майкла Мура, на цей раз художньому – «Канадський бекон» – правителі США, шукаючи державу на роль опонента у новій «холодній війні», зупиняють свій вибір на Канаді, а у якості доказів «соціалістичності» останньої, окрім прийнятої там метричної системи та доступних коледжів, наводять «безкоштовну медицину».

Справді, у Канаді – цій сусідці США, де, на відміну від європейських держав, до влади ніколи не приходила соціалістична партія, – одному соціалісту вдалося зробити медицину доступною для кожного. Його звали Томмі Дуглас. Він, до речі, поєднував соціалістичні переконання з християнською релігійністю. Коли його родина збиралась переїздити з Шотландії до Канади, маленький Томмі пошкодив коліно і підхопив остеомієліт. Приватні лікарі не бачили іншого виходу, як ампутувати ногу, та й грошей у сім’ї не вистачало. Але один відомий хірург-ортопед погодився прооперувати хлопчика безкоштовно, щоб продемонструвати операцію своїм студентам, – і ногу Томмі було врятовано. З цього випадку Дуглас виніс тверде переконання, що здоров’я та життя жодної дитини не має залежати від товщини гаманця її батьків.

Коли у 1944 р. партія Дугласа – Федерація кооперативної співдружності – перемогла на виборах у штаті Саскачеван і сформувала перший у Північній Америці лівий провінційний уряд, він узявся за здійснення соціал-демократичних реформ: розширення прав профспілок, створення підприємств державної форми власності, планування виробництва, прийняття «Саскачеванського біллю про права». Але більше всього уваги Дуглас приділяв медичному забезпеченню для всіх мешканців свого штату. Він став архітектором першої на континенті системи державної медицини, яка безкоштовно обслуговувала кожного (щоправда, оформлена вона була вже у 1962 р., коли Дуглас поступився постом прем’єра Саскачевану своєму однодумцю Вудро Ллойду). Проте для цього довелося вистояти у жорсткій боротьбі із медичним істеблішментом – адже приватні медичні установи та їх високооплачувані співробітники застосовували як расистську істерію, приписуючи намір завозити іноземних лікарів з-за океану «червоному» уряду, так і забезпечені останнім широкі можливості для страйку, саботуючи роботу державних медустанов.

Та врешті-решт, державна медицина у штаті довела свою ефективність, а страхи медиків виявилися надуманими – їх платня у держсекторі була не гіршою, ніж у приватному. Очоливши у 1961 р. новостворену лівоцентристську Нову демократичну партію, Томмі Дуглас прагнув перенести саскачеванський досвід на федеральний рівень – і це відповідало настрою епохи: у капіталістичному світі кейнсіанські реформи тоді ще здійснювали навіть правоцентристські уряди. Так і в Канаді – «соціалістичну» модель медицини були змушені запроваджувати консервативні та ліберальні уряди. У 1964 р. інший саскачеванець, суддя Верховного суду Канади Еметт Холл, рекомендував розповсюдити державну медицину на загальнонаціональному рівні, а невдовзі уряди лібералів Лестера Пірсона та Пьєра Еліотта Трюдо створили відповідну систему, яка наполовину фінансувалась із федерального бюджету, а наполовину – із бюджету провінцій. Спадщина Томмі Дугласа настільки цінна для канадців, що вони обрали його переможцем шоу «Великі канадці» (на кшталт відомих нам «Великих українців»). А лівоцентристська Нова демократична партія, першим лідером якої був Дуглас, у 2011 р. вперше у своїй історії зайняла друге місце на виборах і стала офіційною опозицією у парламенті.

Приклад №2: Ірландія

Запровадженню безкоштовної медицини в Ірландії протидіяла, передусім, католицька церква

Якщо канадський творець системи медичного забезпечення черпав натхнення як у соціалістичних концепціях, так і у релігії, то в Ірландії релігія стала головною перешкодою для безкоштовної медицини.
Нині в Ірландії держава покриває 79% затрат на медицину, але медичні картки, які дозволяють безкоштовно користуватися будь-якими медичними послугами, мають лише 31,9% громадян держави. Ще 47,6% користуються приватним платним медичним забезпеченням, а решта підпадають під дискримінаційну категорію «непацієнтів», які в принципі теж мають лікуватись безкоштовно, але вимушені платити за різні «послуги». Хоча лише 3,6% населення Ірландії незадоволені рівнем медичного обслуговування, а державна служба охорони здоров’я є найбільшим у країні роботодавцем із 100 тисячами працевлаштованих, але стоїть нагальна задача поширити безкоштовну медицину на всіх ірландців, чого і зараз вимагають ірландські ліві. Цю задачу вони збиралися виконати ще у середині ХХ ст., але завадила опозиція великого капіталу, впливового медичного лобі та католицької церкви.

Минуло століття від катастрофічного (він наполовину скоротив населення острова) «картопляного голоду» 1840-х, винуватцями якого були англійські можновладці, одержимі зневагою до ірландців та вірою у «саморегульований ринок»: релігійний і ринковий фундаменталіст Чарльз Травельян, призначений британцями відповідальним за «боротьбу з голодом», не дозволяв видати голодуючим зерно, оскільки виступав проти «державного втручання в ринок». Та навіть після того, як у 1949 р. Ірландія проголосила себе незалежною від Британської Співдружності республікою, її населення було змушене боротися із найжахливішою спадщиною англійського володарювання – недоїданням та туберкульозом. Кожен восьмисотий ірландець тоді помирав від сухот.

У створеному в 1948 р. коаліційному уряді Джона А. Костелло із буржуазної партії «Фіне гейл» міністром охорони здоров’я було призначено новачка у політиці – 33-літнього соціаліста доктора Ноеля Брауна із Республіканської партії (Кланн-на-Поблахта). Батько Брауна був інспектором із захисту дітей від жорстокого поводження і на роботі підхопив туберкульоз, інфікувавши усю свою родину. Хвороба забрала обох батьків та старшу сестру Брауна, а сам він дивом вижив. Але у студентські роки інфекція повернулась, а вилікуватись у санаторії Ноель зміг лише за кошт батька свого шкільного товариша, заможного хірурга. Ставши лікарем, Браун вирішив присвятити своє життя викоріненню туберкульозу: він працював у медичних установах Ірландії й Англії, після чого дійшов висновку, що потрібне системне рішення – тому й подався у політичну діяльність.

У якості міністра Ноель Браун негайно взявся за встановлення державної системи боротьби з інфекційними хворобами – у відповідності з законом про охорону здоров’я 1947 р. Огляди та рентген стали безкоштовними, масовими та системними. Загальна вакцинація та сміливе застосування антибіотиків дозволили Брауну напрочуд швидко покінчити із епідемією туберкульозу в Ірландії. Та це був тільки перший крок. Ноель Браун розумів, що необхідна загальнонаціональна система безкоштовного медичного забезпечення. Але ті, хто отримував прибуток з оббирання хворих співвітчизників, не збиралися з цим миритися. Вони лише шукали привід, аби зірвати створення соціально орієнтованої медицини. І вони його знайшли.

Одним із аспектів плану Брауна мала стати запропонована у 1950 р. програма «Матері та дитини», метою якої було забезпечення державою безкоштовного медичного обслуговування для усіх вагітних жінок та дітей віком до шістнадцяти років. Хоча вона була лише на стадії проекту, але вона викликала шалену реакцію консервативної верхівки католицької церкви. Католицькі ієрархи звинуватили програму (увага!) в «підриві сімейних цінностей» та «комуністичному» втручанню в справи сім’ї. Аргументи «поборників традиційних сімейних цінностей» за час, який минув з тих пір, не змінилися: «Світська влада не повинна втручатися в справи сім’ї» (на відміну від релігійної), «забезпечувати здоров’я дитини – парафія родини, а не уряду» (а це вже неприкритий цинізм, надто у країні, де більшість родин не мала грошей для лікування своїх дітей). Особливо «жахливим», на їх погляд, був такий аспект, як можливість запровадження статевої освіти жінок. Адже це (страшно подумати) перший крок до використання контрацепції! А консервативно-клерикальні порядки, які панували в католицькій Ірландії, не допускали навіть думки про це – навіть багатьма десятиліттями потому, у 1991 р., Дублінський суд примудрився заборонити продаж контрацептивів у міському універмазі.

Однак справжня причина гніву клерикалів, який нормальній людині видається просто абсурдним, була до банальності простою – більшість приватних лікарень у країні належало католицькій церкві. І вона не збиралася поступатися своїми прибутками. Причому всевладдя церковників у католицькій Ірландії було настільки непорушним, що ніхто (навіть ініціатор медичної реформи Браун) не відважився поставити під сумнів право єпископів диктувати свою волю у сфері соціального захисту. Прогресивні сили капітулювали без бою, що спричинило відставку доктора Брауна і падіння кабінету Костелло, де на міністра-соціаліста і так дивилися як на одинака, у 1951 р. А створення загальнодоступного медичного захисту в Ірландії і досі не завершене.

Приклад №3: Куба

Куба лишається успішним прикладом держави, де медицина вважається невід'ємним правом, а не набором послуг

Все ж, системи охорони здоров’я, що існують навіть у таких країнах Заходу, як скандинавські, коректніше називати не «безкоштовними», а «платними соціальними» – як і тамтешні системи освіти. Адже медичне обслуговування там все ж розглядається як набір послуг, які оплачуються державою, але в основі своїй є платними послугами, а не невід’ємним правом громадян. Тому хотілося б звернути увагу на країну, де медицина повністю безкоштовна, бо базується на соціалістичних принципах – і при цьому випереджає передові економічно-розвинені держави світу. Йдеться про Кубу.

Недарма заступник директора Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) Анарфі Асамоа-Баа у грудні 2012 р. вкотре підтвердив, що їх експерти вважають кубинську медицину найкращою в світі. Він повторив високу оцінку кубинської медицини, яку раніше давали його керівниця Маргарет Чен та попередній генсек ООН Кофі Аннан. Примітно, що фінансові та адміністративні аспекти охорони здоров’я на Кубі знаходяться в руках держави, а її база – принципово неринкова, оскільки соціалістичний підхід до соціальної сфери передбачає, що життя і здоров’я, як і, скажімо, освіта, не можуть бути комерціалізовані і перетворені на джерело прибутку. Створення загальних систем медицини та освіти, що базуються на соціальній справедливості та рівному доступі усього населення, було пріоритетною задачею Кубинської революції 1959 р.

Як і Томмі Дуглас у Канаді та Ноель Браун в Ірландії, ідеологом доступної для всіх медицини на Кубі був лікар. Але то був незвичайний лікар – Ернесто Че Гевара. Медик за освітою, який змалечку сам страждав від бронхіальної астми, Гевара ще студентом подорожував Латинською Америкою, щоб знайти місце, де він би міг застосувати свої знання на користь людей. Він відмовився від кар’єри високооплачуваного алерголога, щоб практикувати у перуанському лепрозорії. У Гватемалі та Мексиці Гевара поєднував діяльність медика та революціонера-марксиста, а під час партизанської війни на Кубі у перервах між боями він лікував як власних бійців, так і полонених ворогів. Поміж інших важливих справ, якими він мав займатись після перемоги Кубинської революції, Че заклав фундамент кубинської системи охорони здоров’я. Він читав лекції з медицини, а у 1960 р. виклав свою концепцію загальнодоступної медицини у статті «Про революційну медицину»: «Завдання, яке сьогодні поставлене перед міністерством охорони здоров’я та подібними організаціями, полягає в забезпеченні безкоштовної медицини для якомога більшої кількості осіб, створенні програми профілактичних медичних заходів та поширенні гігієни». Формула державної політики, яку заповідав аргентинсько-кубинський революціонер, вкрай проста – що б не відбувалося з економікою, урізання коштів, які йдуть на здоров’я та освіту людей, неприпустиме. Зараз справу команданте продовжує рідна донька Алейда, теж лікар за фахом.

Якщо одразу після Кубинської революції 1959 р. на острові нараховувалось ледь-ледь 3 тисячі лікарів, то нині в сфері охорони здоров’я зайняті 350 тисяч чоловік (на 11 мільйонів чоловік). За даними ВООЗ, на Кубі один лікар припадає на 170 мешканців. Це другий кращий показник у світі (після Італії). Середня тривалість життя кубинців перевищує 78 років, що вище, ніж у США. Завдяки кампанії 1970-х рр. з покращення обслуговування вагітних та породіль дитяча смертність на Кубі (5,8 випадків на 1000; для порівняння – в Україні вона становить 13 на 1000) нижча, ніж у США, і є взагалі найнижчою у всій Західній півкулі поруч із Канадою. Материнська смертність на Кубі нині становить 4 випадки на 10000 – теж один з найнижчих показників у світі.

Кожен пенсіонер щороку може відпочити за державний кошт та підлікуватися у санаторії на курорті. Вони мають право на щоденний безкоштовний обід у столовій підприємства, де раніше працювали, та на відвідини «сімейного» лікаря чи медсестри, до яких можна звертатися у будь-який час доби.

І все це при численних труднощах, які супроводжують кубинську медицину. Ні, вона не ідеальна – і відносно низька платня лікарів, які після випуску із інституту змушені працювати за суму, еквівалентну 25 доларам на місяць, тому підтвердження. За словами кубинського екс-міністра охорони здоров’я Роберто Моралеса, через встановлену США блокаду кубинська медицина понесла збитків на суму понад 2 мільярди доларів (з загальних 975 мільярдів втрат економіки). Через американське ембарго будь-які компанії, що мають представництво у США, зобов’язуються не постачати на Кубу товари, включаючи антибіотики та шприци. Алейда Гевара, яка очолює педіатричну лікарню в Гавані, називала численні випадки, коли кубинські діти помирали, бо медикаменти, які випускалися за ліцензією США, не продавали кубинцям. До того ж, відомо, що кубинська економіка була кинута напризволяще після розпаду Радянського Союзу, і, позбувшись закордонної допомоги, вона вступила в так званий «особливий період». Але медичні стандарти все одно залишились на високому рівні.

На Кубі навіть найскладніші операції безкоштовні, а їх високий рівень щороку приваблює сюди тисячі іноземців, приїзд яких з метою медичного обслуговування породив особливий тип «медичного туризму».

«Медична дипломатія», цей «альтруїзм на експорт», є предметом особливої гордості Фіделя Кастро, який у своїх «Роздумах» протиставляє практику Куби, яка надсилає до інших держав лікарів, Сполученим Штатам, які надсилають туди окупаційні армії. На початку 1960-х рр. перша бригада кубинських лікарів-добровольців у складі 50 чоловіків і жінок відправилася до Алжиру на запрошення революційного уряду молодої республіки. З тих пір Куба активно займається підготовкою іноземних фахівців: на острові отримали дипломи медиків понад 100 000 громадян іноземних держав. Нині 39 000 кубинських медичних співробітників зайняті у 68 країнах світу. Загалом до сьогоднішнього дня за кордон було відправлено 135 000 кубинських медпрацівників, які працювали в 110 країнах світу. Від найближчих карибських островів і до далеких Фіджі та Східного Тимору саме кубинські фахівці допомогли створити національні системи охорони здоров’я.

Важлива перевага кубинської медицини – її комплексний підхід: діагнози тут ставляться потрійні (фізичний/психологічний/соціальний), а лікування невіддільне від профілактики. Завдяки успішній профілактиці інфекційних хворих на острові надзвичайно мало. Завдяки загальному щепленню після революції швидко перемогли такі інфекції, як поліомієліт, а ВООЗ розглядає Кубу як взірець для інших держав у проведенні противірусних кампаній. У сучасній Кубі найменші у світі показники ураження ВІЛ/СНІД (0,1% населення від 15 до 49 років), а іноземні оглядачі відзначають доступність амбулаторного обслуговування для інфікованих і високу ефективність запобігання передачі вірусу від матері до дитини, адже дороге анти-ретровірусне лікування тут гарантовано безоплатне. Діти одержують щеплення від 13 хвороб.

Так само загальнодоступна система освіти випускає значну кількість висококваліфікованих фахівців, яких працевлаштовують у численних науково-дослідних інститутах, які отримують необхідне фінансування для досліджень у сфері біотехнологій, генної інженерії та розробки нових медикаментів, які здобули високу оцінку за кордоном. Унікальні кубинські препарати типу мелагеніну (для лікування шкірного захворювання вітіліго) чи вакцин проти менінгіту та гепатиту В не мають аналогів у світі. Зараз серед пріоритетів кубинських лабораторій – розробки біоактивних вакцин для лікування раку та СНІДу.
Куба – один із визнаних світових лідерів у таких напрямках медицини, як ортопедія, педіатрія, онкологія, імунологія, гематологія, ендокринологія, лікування захворювань шкіри та хвороби Паркінсона, попередження інфарктів. Кубинці безкоштовно постачають медикаменти в 4 десятки країн. У рамках операції «Мілагро» («Диво») кубинські офтальмологи, які у себе на батьківщині щорічно роблять 30 тисяч операцій з видалення катаракти, безкоштовно повернули зір майже 3 мільйонам незаможних латиноамериканців у різних кінцях континенту (планувалося, що до 2014 р. це число сягне 6 мільйонів). Серед тих, кому в рамках цієї програми допомогли лікарі-кубинці, був і колишній сержант болівійської армії Маріо Теран, якому видалили катаракту. 9 жовтня 1967 р. саме йому випав жереб розстріляти полоненого Ернесто Че Гевару. Кажуть, що перед смертю Че казав: «Революціонерів можна вбити. Але їх ідеї – ніколи». Не припиняєш дивуватись іронії історії: 40 років по загибелі Гевари, його ката зцілили люди, озброєні ідеями Че…

Уже 22 роки Куба на безкоштовній основі лікує і українських дітей. Після Чорнобильської катастрофи кубинська сторона запропонувала безкоштовно оздоровлювати постраждалих дітей з України, Росії та Білорусі. Перша група із 139 дітей з важкими онкологічними захворюваннями відправилася до лікувально-оздоровчого комплексу «Тарара», що у 25 кілометрах від Гавани, у березні 1990 р. З тих пір у рамках програми «Діти Чорнобиля» медичну допомогу на Кубі отримали 20 тисяч маленьких пацієнтів із пострадянських республік; на їх лікування кубинський уряд витратив 400 мільйонів доларів.

Висновки для України

Якщо Україна і дбає про охорону здоров'я, то, передусім, про здоров'я представників влади

Те, що Куба безкорисно оздоровлювала українських дітей-чорнобильців, про яких забував власний уряд, – болюче нагадування для України. Адже передовий приклад Куби демонструє, якою могла бути наша власна медицина, яка ще нещодавно поділяла з кубинською низку позитивних рис некомерційної моделі. Конституція Республіки Куба, як і Конституція України, гарантує право громадян на доступне для всіх медичне обслуговування, причому співпадає навіть номер відповідної статті (ст.49). Відзначимо, що кубинська конституція частіше використовує стосовно медицини прикметник «безкоштовна», зате українська уточнює: «У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена» (відповідно, потуги урядовців, які під вивіскою «медичної реформи» здійснюють скорочення медустанов, є не лише антисоціальними, а й антиконституційними, але кого це турбує?).

От тільки на реальному, а не декларативному рівні на Кубі половина валютної виручки з бюджету йде на медицину. А в Україні підвищують фінансування репресивного апарату – міліції, спецслужб, внутрішніх військ тощо – власне, кошти йдуть на фінансування тих органів, які тільки погіршують стан здоров’я людей. Саме їх співробітники якраз нерідко травмують, а іноді й вбивають (як довела справа Ігоря Індила) тих, кого мають захищати.

Натомість кошти на репресивні органи варто було б спрямувати на підтримку та відновлення безкоштовної медичної системи, на доплати лікарям, які працюють у сільській місцевості, на фінансування досліджень у сфері медицини та генетики.

Тому гаслом «Лівої опозиції» – є безкоштовна медицина всім і кожному! Ми закликаємо усіх об’єднуватись і невідкладно вести боротьбу за зміну медицини ще в рамках нинішнього суспільства — адже це у прямому сенсі слова питання життєвої важливості для трудящих. Але, звісно, закласти підвалини для повноцінного і гарантованого медичного забезпечення здатна лише побудова соціалістичної економіки, контрольованої людьми праці.

Leave A Comment

НАША КНОПКА

ГАСЛО: Головний аналітичний сайт