ТВІР ПРО ТВІР: Звичайна біоґрафія в незвичайний час

Радянський Союз на своїх початках – це та держава, де праця кожного помітна, де вона – той ґвинтик, без якого не обійтися. Держава, що мала величезний потенціял, передусім людський, де «нормальність» – це творчість, а не вечір Вконтакті чи за пивом

Ірина Чеботнікова, “Ліва опозиція”

 90-річчю СРСР

Гайдар А. Горячий камень // Гайдар А.  Повести и рассказы. – М., 2001. – С.554-558.

Чи варто робити те, про що ми шкодуватимемо? Чи варто брати на себе таку відповідальність, ваги якої ми не витримаємо? Чи варто свідомо обмежувати себе з незрозумілою (багатьом) метою служіння людству?

 Я прихильниця погляду про соціяльну детермінованість учинків людей, але до цього треба додати ще моральну катеґорію вибору, що її досліджували атеїстичні екзистенціялісти. Людина робить вибір у тих чи тих умовах. Зрілість і виваженість цього вибору можна перевірити, поставивши її знову в ті ж умови. Зазвичай це неможливо з огляду на невпинний розвиток матерії, тому величезний масив кінофільмів і масової (на жаль, не тільки) літератури пропонує нашій увазі фантазії на тему: «якщо нас повернути на … років тому» чи банальні подорожі в часі. Насправді ж все значно цікавіше: життя не потребує повернення. Якщо я роблю серйозний учинок, від якого залежать долі багатьох, я свідомий усіх можливих наслідків. Пам’ятаєте, як довго Раскольніков не може зважитися просто навідатися до бабці оглянути її квартиру? Що вже казати про робітників, які виходили на страйки, знаючи, що йдуть під нагайки поліції або на шибеницю! Відповідно вести мову про засліплення, затемнення чи инші надприродні речі не випадає. Також не можна нічого «відіграти», тобто прокрутити назад, натиснути на «стоп» і вирізати кадр, де ти в невигідній позі (хоча було й таке: «Сталин – нашей юности полёт»).

Так само і Ґайдар. Можна довго розмірковувати, як би він, або Островський, або Вєртов, або Хвильовий, або Куліш учинили в инших умовах, проте в тих умовах вони вчинили саме так. Все, крапка. Вже не повернути ні їх, ні ті події. Ми не можемо ані рівнятися на них, ані применшувати їхню значимість. Так само і з СРСР.

Дехто, «аналізуючи» процес утворення СРСР, позірно радикально та гучно заявляє: не варто взагалі було починати. Стільки крови пролито, скільки людей замучено і все заради чого – абстрактної любови до людей? Ну от ваш СРСР, що там хорошого було?.. і починається довжелезний перелік усіх гріхів радянської влади, навіть звинувачення її в об’єктивних неґативних умовах (як голод під час Громадянської війни). А тому дедалі частіше ми, змішуючи різні періоди розвитку СРСР, тобто демонструючи відхід від діялєктичного принципу, замислюємося: а й справді, може, не варто було починати? Це ж ми зараз – ідеолоґічні спадкоємці великої держави, і від цього не відкараскатися. Инші крайнощі – абсолютно некритичне ставлення до Союзу, сприйняття його як божої ласки, даної нашому народові за століття горя. Це взагалі ґеґельянство! Справа в тому, що СРСР – це революційний союз держав на своїх початках, що потім перетворився (з 1927 року) на контрреволюційну державу з бюрократ-буржуазією на чолі (схема О.Тарасова).

Справа в тому, що ми не можемо ні зупинити хід історії (на щастя), ні пришвидшити його (на жаль), як би нам цього не хотілося зробити. Проте ми можемо чесно робити свою справу, тобто бути на боці проґресивних сил. Як робили це до нас. І як робитимуть, сподіваюся.

Загалом революційний суб’єкт завжди має виконувати сакральну функцію – жертвувати собою (за Тарасовим). Без цього не можна, якщо вважати практику критерієм істини. Приміром, Ґайдар, про якого я хочу згадати. У нашій пам’яти він – передусім дитячий письменник. Але він передусім – член ВКП(б) з 1918 року (sic!). І пройшов усе, що з цим пов’язано: керівництво загоном ЧОНу, розстріли хакасів, звинувачення в надмірній жорстокости, як наслідок – психічні захворювання. Згодом він написав: «Це була звичайна біоґрафія в незвичайний час». Справді, тут немає нічого надприроднього: треба було воювати. Воювати задля створення кращого світу, вбивати задля життя. Тільки слабак може розводити тут достоєвщину. Коли хочете, Ґайдар – лицар гуманізму.

Оповідання «Горячий камень» – його останній твір (1941), найпронизливіший, напевне. Це – підсумок всьому життю та маніфестування продовження цього життя, несхибний шлях ув одному напрямку – до правди і до смерти. Тут Ґайдар поєднує реалістичне зображення з романтичним узагальненням, фантастичний сюжет із сухим фактоґрафічним викладом – усе те, що робить поетичним «Сказку о Мальчише-Кибальчише..». Приміром, подекуди канцелярська мова («Однажды мальчик Иван Кудряшкин полез в колхозный сад, чтобы набрать там яблок и тайно насытиться ими до отвала. Но, зацепившись штаниной за гвоздь ограды, он свалился в колючий крыжовник, оцарапался, взвыл и тут же был сторожем схвачен») трансформується в поетичну завдяки побудові фрази («Жил на селе одинокий старик. Был он слаб, плёл корзины, подшивал валенки, сторожил от мальчишек колхозный сад и тем зарабатывал свой хлеб»). Образна система до певної міри є символічною: Івашка, на шляху якого все ще буде, – молоде життя, старий, зрозуміло, життя пройдене. Гарячий камінь – цілком фантастичний предмет і заразом сюжетотвірний елємент: Івашка, знайшовши камінь на болоті, приводить старигана до нього; там відбувається «ідейна» розмова між героями (формально діялог, а насправді – монолог старого). «И вот перед закатом, когда тучи на горизонте обычно выстраиваются, как войско, среди высоких зубчатых башен, и золотые прожектора озаряют спокойную, уставшую от рабочего дня землю, к измученному и продрогшему Ивашке, который, съёжившись, сушил грязную, промокшую одежду возле горячего камня, пришёл на гору старик». Антитеза «чистий стариган – брудний хлопчина» також є засобом творення сюжету: в розмові старий розкаже про часи, коли він сам був брудним. А ще антитеза творить образ старого: «Ты, конечно, думал, что я стар, хром, уродлив и несчастен, – говорил старик Ивашке. – А на самом деле я самый счастливый человек на свете. Ударом бревна мне переломило ногу, – но это тогда, когда народ строил баррикады, поднимал восстание против злого царя, которого ты видел только на картинке». Взагалі стариган дуже цікавий: саме він називає хлопчика Івашкою, саме він нікому нічого не розповідає про його вчинок у саду. І ще дуже важливе: у старого немає імени, тобто це – збірний образ. Образ-символ тих, хто робив сільраду, колгосп, кооператив, школу для Івашки. «Он пришёл на село давно, издалека. Но люди сразу поняли, что этот человек немало хватил горя. Был он хром, не по годам сед. От щеки его через губы пролёг кривой рваный шрам. И поэтому, даже когда он улыбался, лицо его казалось печальным и суровым».

Ані старий, ані ліричний герой не використовують можливости почати жити наново. Ліричний герой має подвійну мотивацію для відмови: зовнішню («Э-э! – думаю, скажут, увидев меня помодевшим, соседи. – Вот идёт молодой дурак!») та внутрішню («Нет, – подумал я. – Видел я и счастье тоже!»). Старий відмовляється навідріз, і я не можу втриматися від припущення, що це відмова самого Ґайдара: «На что мне иная жизнь, другая молодость? Когда и моя прошла трудно и честно!». Ось цим все й сказано. Якщо ми зможемо так само сказати свого часу – честь нам і хвала. Люди, які власноруч будували, а потім підривали Дніпроґес, не можуть не викликати поваги. Люди, які розстрілювали самі і знали, що їх так само можуть убити їхні вороги, не можуть не викликати захоплення. Люди, які жили, працювали, кохали і писали про це книги, не можуть не викликати вдячности. Це було важко та чесно. Як і мусить бути. А тому Радянський Союз на своїх початках – це та держава, де праця кожного помітна, де вона – той ґвинтик, без якого не обійтися. Держава, де хочеться бути ґвинтиком, струмочком, із якого бере початок велика ріка. Держава, де кожен потрібен і де кожен працює для всіх. Держава, що мала величезний потенціял, передусім людський, де «нормальність» – це творчість, а не вечір Вконтакті чи за пивом. Держава, що залишається для нас тим, чим вона була, без метафізики та мітизації – вдалим сміливим експериментом із впорядкування людського життя. І, зрештою, держава, що в ній народилося багато моїх товаришів.

Leave A Comment

НАША КНОПКА

ГАСЛО: Головний аналітичний сайт