Сергій Мигаль: “Страйки потрібні й під час надзвичайного стану”

Розмовляв Віталій Дудін, “Ліва опозиція”,
спеціально для GASLO.INFO

Сергій МІГАЛЬ

Сергій Мігаль: "У багатьох європейських країнах страйки штучно "підводять" під політичні"

Пропонуємо вашій увазі інтерв’ю для сайту GASLO.INFO Сергія Мігаля — кандидата політичних наук, який наразі працює над докторською дисертацією на тему обмеження права на страйк у світовій практиці. Узагальнивши досвід, вчений показує, що в радянські часи держава виконувала патерналістську функцію, але забороняла страйки. Сьогодні ж трудящі позбавлені соціальних гарантій, а право на страйк хоча й передбачене, проте його реалізація ускладнена. Казати про необхідність адаптації в Україні абстрактного «європейського досвіду» не варто, адже навіть в рамках ЄС право на страйк урегульовано зовсім по-різному. Рівень законодавчих гарантій залежить від рівня боротьби попередніх поколінь, а також її інтенсивності на даний момент (деякі країни, такі як Німеччина прямо дозволяють лок-аут — припинення виробництва власником у відповідь на страйки). Ще більш гнучкою є судова практика. Як відомо, в усіх країнах заборонені страйки з суто-політичними вимогами. Але розуміння політичних вимог різне. Приміром, Верховний Суд Нідерландів визнав: страйк не є політичним, якщо його причиною є умови праці, навіть коли він спрямований проти політики уряду. На противагу цьому у Великобританії страйковий рух, спрямований проти урядових планів приватизації належної державі корпорації, було визнано незаконним і не підпадаючим під імунітет (час страйку працівникам зарахували як прогул). Важливо, що деякі пропозиції науковця щодо удосконалення реалізації права на страйк подібні до ідей, висловлених у перехідній програмі „Лівої опозиції”.

- Коли був період найвищого піднесення страйкового руху в Україні?
- Перша половина 90-их років. Пік — 1993 рік. Відтоді загальних страйків не було. Чому тоді? Тому що тоді ще існувала, хоч і в розваленому вигляді, промисловість. Було кому брати участь, були реальні трудові колективи. На хвилі страйків був сформований уряд Єфіма Звягільського, тоді шахтарі зрозуміли, що їх просто використали й далі не захотіли вести боротьбу. Шахтарів часто використовували для зміни влади в Україні. Жодного покращення умов праці на конкретних підприємствах вони не добились. За різними прикладами приватизації видно, що соціальні програми скорочувались. Страйки часто не забороняли якраз тому, що вони підтримувались урядом, або тими, хто претендував ним стати.

- Чи пов’язана відсутність страйків із занепадом профспілок?
- Профспілки, які за законом є суб’єктами страйкового права, бояться адміністрації. Головна лінія профспілок полягає в тому, щоб у них не відібрали партнерську роль у відносинах з роботодавцями. Окрім цього, відбувається знищення державного сектору економіки. У приватному секторі працівники більш залежні від роботодавця. Також підірвало страйковий рух те, що новоствореним незалежним профспілкам не дозволяли накопичити матеріальну базу. Оскільки уся матеріальна база радянських профспілок перейшла у володіння Федерації профспілок України. А зараз на рівні парламенту взагалі йде мова про те, що майно усіх громадських організацій колишнього СРСР передати державі. Це знищить і ФПУ. Свою роль у послабленні робітничого руху відіграв і поділ профспілок за галузевою ознакою. Вони часто намагаються перетягнути ковдру на себе. Транспортники, скажімо, борються за свій корпоративний інтерес і все. Свою роль зіграла і традиція минулого: у радянські часи профспілки не могли критикувати владу, а покликані були допомагати працівникам, розподіляючи блага. Якщо у радянські часи профспілки мали патерналістський характер, то зараз вони повністю „кишенькові”, адже обслуговують окремих власників.

Також свою роль зіграла деформація класової свідомості. Вважається, що робітники не підтримують олігархів. Але я зустрічався з прикладами прихильності до олігархів. «Червоні директори довели заводи до занепаду, а олігархи вклали свої гроші у розвиток підприємств», — казали мені.

Зараз профспілки добровільно відмовляються від реалізації права на страйк, при чому в одних з найбільш проблемних галузей. Наприклад, Профспілка працівників освіти і науки, що входить до ФПУ, уклала галузеву угоду, згідно якої сторони утримуються від страйку на період дії угоди.

- Як ми можемо зрозуміти, страйки 90-их років відбувались, головним чином, з порушенням закону?
- Не зовсім. Згідно демократичних принципів, «дозволено все, що не заборонено законом». А закону, що регулював би колективні трудові спори тоді ще не було. Закон України „Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” (далі — Закон про колективні трудові спори) з’явився лише у 1998 році.

- А як це питання регулювалось у радянські часи?
- Згадка про страйк вперше з’явилась 1989 року (Конституція СРСР від 1977 року, як і чинний на сьогодні Кодекс законів про працю України від 1972 року до сих пір не містять згадки про страйк — прим. GASLO.INFO). Тоді Президія ВР СРСР видали указ про заборону страйків з політичним вимогами. В жодній соціалістичній країні, окрім Китаю та Югославії права на страйк не було. У Китаї було чотири Конституції і на межі 60-70 років воно було.

- А як питання страйків з політичними вимогами врегульовано в Україні?
- На сьогодні немає жодної країни, де такі страйки були б дозволені. Але це поняття може розумітись у вузькому та широкому сенсі. У широкому це включає навіть прийняття законів в інтересах трудящих, критику соціально-економічної політики влади, вимогу зміни уряду і так далі. Від самого початку Закон про колективні трудові спори забороняв проводити страйки з вимогами щодо зміни конституційного ладу, державних кордонів та адміністративно-територіального устрою України та з вимогами, що порушують права людини. У свій час Верховний Суд України розтлумачив це положення, як заборону на будь-які політичні вимоги і дав вказівку судам керуватись цим тлумаченням (Постанова Пленуму ВСУ від 1 листопада 1996 року №9 “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” — прим. GASLO.INFO). Але такий підхід не відповідає прогресивному досвіду.

- А в яких країнах є адекватний підхід до визнання страйків політичними?
- Найкращими зразками є Італія, Іспанія, Португалія і Бразилія. Критерієм там є законні засоби і законна мета. В деяких країнах уточнено, що вимоги страйкуючих працівників мають бути пов’язані виключно з професією, чи навіть з конкретним робочим місцем. А у конституціях згаданих мною держав передбачено, що робітники самі визначають сферу інтересів, які вони бажають захищати. Конституція України у статті 44 дозволяє страйк „для захисту своїх економічних і соціальних інтересів”, тоді як Іспанська Конституція передбачає „право трудящих на страйк на захист ними своїх інтересів”. Можна сказати, що в цих країнах „частково-дозволені” політичні страйки. Найбільш лояльно до політичних вимог ставляться в Італії, там немає судових прецедентів, коли б заборонялись політичні страйки. Найчастіше заборона стосувалась загальнонаціональних страйків — вважається, що вони найбільш паралізують усю країну, тому їх „підводять” під політичні.

- Як відрізняється процедура організації страйків у різних країнах ЄС?
- В деяких країнах вимагається докладно оповісти роботодавця про майбутній страйк, через що його ефективність знижується. Перелік організаторів дозволяє спричинити на них тиск. Вказівка, чи буде страйк довготривалим, якщо так, то з посиланням на те, що вона завдасть шкоду, вона буде заборонена в суді. А певні вимоги завжди можна підвести під політичні. В деяких країнах обов’язково потрібно повідомляти місцеві органи влади, або навіть Міністерство внутрішніх справ. Важливе питання строків повідомлення. У Франції про страйк у державному секторі повідомляється за 5 днів, а у приватному секторі взагалі жодного строку немає. В Україні ж, нагадаю, встановлено загальний 7-денний строк сповіщення роботодавця про страйк і 15-денний — на безперервно діючому виробництві.

- Наскільки доцільними є обмеження на страйки у сфері життєзабезпечення?
- Дійсно, пілот під час польоту літака диспетчер не може оголосити страйк, тому що від цього залежить життя пасажирів. А з іншого боку — це слід дозволити технічному персоналу, який заправляє літак. Але в такому разі треті особи можуть звернутись до суду з позовом до страйкуючих, мотивуючи це порушенням конституційного права на свободу пересування. Тому щоб попередити такі випадки і забороняють страйки усім працівникам сфери.

В Україні немає чіткої норми про заборону страйків у сферах життєзабезпечення. У європейських країнах або перелічується, які сфери належать до сфери життєзабезпечення, або ж дозволяють зробити це уряду. В Україні ж такого вичерпного переліку сфер немає. В Україні ж є багато законів, які забороняють страйки у різних сферах. Наприклад, Закон України „Про Збройні Сили України”. Подібні ж категоричні заборони містять закони „Про міліцію” та „Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку”. В деяких законах це право обмежене: закон „Про транспорт” дозволяє страйки на транспортних підприємствах, «крім випадків, пов’язаних з перевезенням пасажирів».

З огляду на міжнародну практику, відзначу, що в розвинених країнах право на страйки у сферах життєзабезпечення дозволяється, але обмежується. Скажімо, слід забезпечити „необхідний мінімум робіт”, а всі інші можуть страйкувати. А у країнах, що розвиваються, в сферах життєзабезпечення забороняються повністю.

В Україні економіка в такому занепаді, що здається навіть загальні страйки у сфері життєзабезпечення не зможуть спричинити шкоди усьому суспільству…

- Вітчизняні реформатори постійно погрожують переймати досвід розвинених західних країн, розуміючи під цим виключно вигідні для капіталістів норми. Які ще анти-робітничі обмеження ви виділили б у досвіді т.зв. „цивілізованих” країн?
- У деяких країнах установлено, що страйк не може бути менше однієї години чи навіть дня. Така заборона, зокрема, є в Німеччині. Найбільш небезпечними визнають „переривисті” страйки: працівник страйкує, а потім годину налаштовує обладнання, а потім знову на страйк… Окрім цього, є приклади, коли кожен страйк має санкціонуватись вищестоящим профспілковим органом. Така модель у Швеції: якщо федерація не схвалить страйк, то він буде визнаний неофіційним — „диким”, тобто незаконним. А в деяких країнах, якщо людина не може працювати з вини страйкуючих, але водночас не підтримує їх, то вона отримуватиме заробітну плату. Це є фінансовим стимулюванням штрейкбрехерства. А в деяких країнах, приміром, у Португалії, взагалі виплачуються «бонуси» за неучасть у страйку — тобто надбавка, окрім заробітної плати! Такі права роботодавці мають у країнах, де заборонений лок-аут — закриття підприємств у відповідь на страйк. Лок-аут прямо заборонений у 10 країнах, а у 30 країнах — дозволений, зокрема, у Швеції.

- Як слід змінити законодавство України?
- Наше завдання — зробити, щоб це поняття вийшло за межі інструменту вирішення колективних трудових спорів. Всі країни СНД звели страйк до спору щодо колективного трудового договору! Якщо ти критикуєш місцеву владу, то ти вже виходиш за межі колективного трудового спору! Якщо ти невдоволений власною зарплатою, то ти теж знаходишся за межами колективного трудового спору.

Слід скоротити спростити процедуру проведення, зокрема, строки попередження. Неприпустимою є вимога попереджувати органи влади, адже працівники не порушують громадського порядку. Доцільно скасувати обов’язковість примирних процедур, таких як звернення до Національної служби примирення і посередництва. Після цього ти вже не захочеш її проводити, адже потенціалу і ефекту не буде.

Слід заборонити штрейкбрехерство і лок-аут. Власники ховаються за статтю 174 Кримінального кодексу України, яка забороняє «примушування до участі у страйку». Я розумію, коли таке правопорушення може вчинити роботодавець. А якщо колектив просто закликає людину до солідарності, якщо боротьба йде за спільні права? Це не норма демократії, а боротьби з робітничим рухом! Якщо власник не хоче оплачувати заробіток страйкуючим, то не повинен виплачувати і тим, хто не може працювати через страйк, але й не підтримує вимоги страйкуючих.

Окрім цього, варто дозволити ставити вимоги до органів влади. Висувати ж їх під час виборів не заборонено, чи не так?

- Хто має бути суб’єктом реалізації права на страйк?
- Вигідно, коли рішення про страйк приймає профспілка. Якщо таке рішення приймається трудовим колективом, то він ніколи не відбудеться! Нагадаю, для України встановлено вимогу „більшість найманих працівників або дві третини делегатів конференції”. В деяких країнах можуть організувати навіть групи працівників, а не профком.

Більше того, право на страйк доцільно надати й індивідам. Така можливість серед країн СНД передбачена лише в Азербайджані. Кожен працівник там може проводити індивідуальний страйк, якщо його права порушені!

Окрім цього, маю пропозицію, яку багато моїх колег не підтримує.

- Яку саме?
- Я вважаю, що працівники мають право на страйк навіть в умовах надзвичайного стану. Якщо, скажімо, сам уряд призвів до такого кризового становища, то чому працівники мають терпіти ці штучно створені умови?

- Чи потрібно вдосконалювати законодавство про державну службу?
- Законодавство сьогодні суттєво обмежує право на страйк поширення статусу державних службовців на невиправдано широке коло осіб — вчителів, лікарів т.д. З одного боку вони отримують посилений захист від держави у вигляді певних соціальних гарантій та пенсій. А з іншого боку є Закон України „Про державну службу”, який прямо забороняє їм страйкувати.

- Але ж Закон про колективні трудові спори підкреслює, що заборона на страйки працівників державних органів не стосується „технічного та обслуговуючого персоналу”…
- Ці категорії працівників по-різному трактуються судами.

Загалом, усі закони, що стосуються страйків, мають бути зібрані в одному законі. Зараз же не виключається випадки, коли службовець страйкуватиме за законом про колективні спори, а звільнять її на підставі закону про державну службу. Окрім цього, заборонити проводити страйки можна лише тим, у кого повноваження пов’язані безпосередньо з відправленням владних повноважень. Чому вчителі, лікарі та поштарі не мають права страйкувати?

- Що, окрім законодавства, потрібно змінити, щоб кількість страйків зросла?
- Чим краще врегульовано право на страйк, тим більше правових можливостей для цього.

Ініціатором ефективного страйку повинні бути великі трудові колективи. Передусім, потрібен розвиток промисловості. А націоналізація усуне подрібнення підприємств і роз’єднання трудових колективів. Окрім цього, потрібен додаткові гарантії для працівників приватного сектору.

- Хіба держава не буде експлуатувати працівників, як і приватний власник?
- Звісно, капіталістична держава буде експлуатувати працівників. Справа в тому, що держава претендує на вираження загального інтересу, вона змушена діяти більш цивілізовано. У державному секторі працівники мають певні соціальні гарантії. Приватні власники сьогодні взагалі не зважають на закон. Погляньмо — у Франції відбулась хвиля націоналізації і з тих пір не було жодного загального страйку. Де зараз страйкують? У Іспанії, Греції та Португалії!

НАША КНОПКА

ГАСЛО: Головний аналітичний сайт