Референдум у Пуерто-Ріко: чи бути 51-му штату США?

Денис Пілаш, “Ліва опозиція”,
спеціально для GASLO.INFO

Пуерто-Ріко - одна з найзаселеніших залежних територій, де не розв'язане питання самовизначення населення

На фоні президентських виборів у США, на яких прогнозовано переміг Барак Обама (як влучно зазначала журналістка Наталя Гуменюк, можна віднайти чимало аргументів проти Обами, але жодного притомного аргументу за Ромні: «заборона абортів, одностатевих шлюбів, збільшення військового бюджету, зменшення податків найбагатшим, відсутність контролю над фінансовими інституціями – на адекватні не тягнуть»), небагато оглядачів звернули увагу на референдум щодо статусу Пуерто-Ріко, який проводився паралельно з виборами – 6 листопада 2012 р.

У рамках першої частини більшість жителів (54%) висловилися за зміну політичного статусу архіпелагу супроти збереження статус-кво. На другому етапі референдуму пропонувалися на вибір три варіанти майбутнього політичного устрою Пуерто-Ріко – продовження існування у якості «вільно асоційованої держави», перетворення на штат США чи незалежність. 61,15% підтримали надання Пуерто-Ріко статусу США, 33,3% – статус суверенної вільно асоційованої території, 5,53% – незалежність від Сполучених Штатів. Усього у волевиявленні взяли участь майже 78% пуерторіканців, які мають право голосу. Щоправда, на другому етапі референдуму третина бюлетнів була здана незаповненими – вчинити так співвітчизників закликала Народно-демократична партія.

Це вже четвертий референдум щодо статусу Пуерто-Ріко – попередні проводилися у 1967, 1993 та 1998 рр. Але тоді результати були іншими. Ще на плебісциті 1993 р. 48% пуерторіканців, які взяли участь у волевиявленні, підтримали збереження статус-кво, 46% – трансформацію на новий, 51-й штат США; за повну незалежність тоді теж висловилася меншість.

Отже, за результатами «свіжого» референдуму жителі Пуерто-Ріко підтримали перетворення його на новий штат США; відповідне подання має бути передане до вищих органів законодавчої та виконавчої влади США. На сьогоднішній день особи, народжені на островах архіпелагу, мають статус громадян США, але не можуть голосувати на президентських виборах; Пуерто-Ріко має представництво у Конгресі США, але воно не є повноцінним.

Проте результати волевиявлення пуерторіканців мають бути затвердженими ще й голосуванням обох палат Конгресу США та підписом президента. Але зважаючи, що рівень життя на Пуерто-Ріко помітно нижчий за середньостатистичний по США, а надання статусу штату потребуватиме коштів для покращення соціально-економічного життя, американський істеблішмент перешкоджатиме такому повороту подій. Так, можливу опозицію тому, щоб Пуерто-Ріко став повноправним штатом, може скласти Республіканська партія з її антиіміграційною програмою – незважаючи на те, що засновником «руху за статус штату» (statehood movement) на рубежі ХІХ-ХХ ст. був місцевий республіканець Хосе Сельсо Барбоса (перший пуерторіканець, який одержав у США диплом медика).

До того ж, те, яким чином референдум проводився (наприклад, нечіткість і плутаність формулювання варіантів вибору), залишило незадоволеними усі політичні сили острова, включно з нині правлячою Новою прогресивною партією, яка, власне, і пропонувала цей референдум. Сенатор Едуардо Бгатія, який представляє Народно-демократичну партію, взагалі назвав референдум «трюком», результати котрого жодним чином не вплинуть на рішення американського політичного керівництва у Вашингтоні. Співзасновник партії «Пуерторіканці за Пуерто-Ріко» Роґеліо Фіґероа, коментуючи значні розбіжності між екзит-полами і результатами референдуму, заявив, що це черговий доказ неспроможності вирішити питання статусу острова навіть за допомогою звернення до механізмів прямої демократії.

Пуерто-Ріко у боротьбі за самовизначення: 1898-????

На сьогодні острів (чи архіпелаг, якщо брати до уваги численні навколишні острівки) Пуерто-Ріко є однією з найбільш заселених залежних територій світу, тоді як питання права на самовизначення його населення досі не розв’язане. Історичні, культурні та мовні чинники визначають Пуерто-Ріко як частину латиноамериканського історико-культурного регіону, що пояснює важливу роль, яка відводиться боротьбі за його незалежність у зовнішній політиці латиноамериканських держав.

Засноване у 1521 р. місто Сан-Хуан, столиця Пуерто-Ріко, нині вважається найстаршим містом (із числа заснованих європейцями, звісно) у складі Сполучених Штатів Америки. Воно стало таким у 1898 р., коли в ході Іспано-американської війни війська США захопили Пуерто-Ріко. У ході тієї самої війни американці окупували також Кубу та Філіппіни – перша зберегла формальну незалежність, яку з такими зусиллями виборола від іспанських колоніалістів; другі стали колонією США. А Пуерто-Ріко одержав «проміжний» статус у системі американських колоніальних володінь.

З цього моменту острів, який свого часу так і не зміг звільнитися від іспанського панування, належить північноамериканській державі. Формально Пуерто-Ріко є не безпосереднім володінням США, а «неінкорпорованою організованою територією». Суперечливий статус цієї залежної території, яка знаходиться під управлінням США, але не проголошується їх невід’ємним суб’єктом, яка визнає верховну владу Конгресу і дію Конституції США, але має власну систему самоврядування, відображений навіть в офіційних назвах країни, зазначених у її власній конституції: іспанською вона визначається як Estado Libre Asociado de Puerto Rico («Вільно асоційована держава», але з міжнародно-правової точки зору, ця назва є некоректною, оскільки угоди про вільну асоціацію не укладалися), а англійською як Commonwealth, але мова йде не про «співдружність» у міжнародному розумінні слова, а про особливий статус у системі острівних територій США (аналогічний Північним Маріанським островам після 1976 р. і до сьогодні та Філіппінам у 1934-1946 рр.).

Рух за незалежність Пуерто-Ріко від США також має більш ніж столітню історію. Тривалий час, доки його основним провідником була заснована у 1922 р. Націоналістична партія Пуерто-Ріко, він супроводжувався насильством з обох боків. У 1935 р. на острові почали свою діяльність співробітники ФБР, які активно переслідували передусім пуерто-ріканських націоналістів та «емісарів Комінтерну». Трагічними сторінками боротьби властей із політичними супротивниками стали розстріли американською поліцією натовпів мирних демонстрантів у Понсе та Ріо-П’єдрасі. Хоча у 1947 р. було впроваджено вибори губернатора, який раніше призначався із Вашингтона, та ця поступка видавалася недостатньою для борців за незалежність.

У 1950 р. у низці міст Пуерто-Ріко, починаючи зі столиці Сан-Хуана, піднялося повстання під гаслами створення незалежної держави, а двоє пуерто-ріканських націоналістів здійснили спробу замаху на президента США Гаррі Трумена. Хоча спроби поширити повстання на весь острів зазнали невдачі, та вони каталізували прийняття на референдумі та ратифікацію в Конгресі США Конституції Пуерто-Ріко (1952 р.), що забезпечувала можливості для певної самоврядності. На хвилі деколонізації зростала і критика політики федерального уряду США щодо Пуерто-Ріко, однак той не збирався відмовлятися від володіння островом, стратегічна важливість якого тільки зросла у зв’язку з Кубинською революцією та Карибською кризою. Збройна конфронтація продовжувалася: у 1954 р., у день відкриття міжамериканської конференції у Каракасі, четверо пуерто-ріканських робітників (Рафаель Кансель Міранда, Лоліта Леброн, Андрес Фігероа Кордеро, Ірвінг Флорес Родрігес) вчинили стрілянину у вашингтонському Капітолії, поранивши п’ятьох конгресменів. Нападники були заарештовані відбули тривалі строки, доки у 1979 р. їх, незважаючи на агресивний спротив губернатора Пуерто-Ріко Карлоса Ромеро Барсело, не помилував президент Джиммі Картер.

Об’єктами, на які з 1960-х рр. звертають активну увагу рухи, що виступають за самостійність Пуерто-Ріко, стають передусім військово-морські бази США, присутність яких викликає невдоволення місцевого населення через спричинені ними військові, радіаційні та екологічні загрози. До того ж, вони дозволяли Сполученим Штатам проводити агресивну політику щодо суверенних центральноамериканських країн. За президентства Рейгана звідси відправлялися судна для морської блокади Нікарагуа, а на острові В’єскес проводилися навчання напередодні вторгнення до Гренади. Тому діяч лівого крила Ліберальної партії Колумбії Аполінар Діас-Кальєхас називав Пуерто-Ріко, поруч із Гондурасом, Сальвадором та Коста-Рікою, «плацдармом агресії США проти сандиністської Нікарагуа»: «з його території, перетвореної на гігантську військову базу, здійснюються військові маневри, морські та сухопутні операції» [1].

Зрештою, масштабні протестні кампанії проти баз ВМФ на островах Кулебра (1971 р.) та В’єскес (2000 р.) завершилися їх ліквідацією. Загалом у Пуерто-Ріко було закрито 13 військових баз США. А обурення громадськості вбивством двох активістів руху за незалежність, здійсненим поліцією на горі Маравілья (1978 р.), змусило противників і прибічників самостійності Пуерто-Ріко шукати подальші можливості для компромісу.

У 2000 р. розпорядженням президента Клінтона була створена спеціальна комісія при президенті США зі статусу Пуерто-Ріко. Остання, відповідно до своєї рекомендації надати громадянам Пуерто-Ріко здійснити право на самовизначення, пропонує обирати в рамках цієї процедури з трьох варіантів: підтвердження існуючого статусу, входження до складу США на правах штату чи отримання незалежності.

Подальшим розвитком процесу визначення майбутнього Пуерто-Ріко стало прийняття Акту про пуерто-ріканську демократію, підтриманого Палатою представників США 29 квітня 2010 р. Передбачається, що цей закон регулюватиме процедуру, за якою громадяни Пуерто-Ріко (включно з тими, хто мешкає за його межами) зможуть самі обрати одну з чотирьох форм відносин зі США.

Щоправда, раніше американська влада не виконувала рішень плебісцитів, що проводилися на острові. До того ж, доки Акт Форакера від 1900 р., що надає Конгресу США право вето щодо рішення будь-якого органу влади чи плебісциту народу Пуерто-Ріко, лишається в силі, система самоврядування не може бути убезпеченою від посягань з боку американських властей.

Хоча більшість північноамериканських мас-медіа не сприймають перспектив незалежності Пуерто-Ріко всерйоз, але нові сили у сецесіоністський рух на острові може вдихнути економічна криза (через неї університети були змушені покинути 10 тисяч місцевих студентів, які не могли дозволити собі додаткову плату за навчання). На її фоні, підсиленому міжнародною кампанією солідарності з Пуерто-Ріко, закономірним виглядає те, що американська влада «раптом» згадала про проблеми острова. Так, 14 червня 2011 р. Барак Обама відвідав острів, здійснивши перший візит американського президента до Пуерто-Ріко за останні півстоліття.

Партійні розклади та майбутнє Пуерто-Ріко

На даний момент основними політичними силами в житті Пуерто-Ріко є три офіційно зареєстровані партії (умови реєстрації надзвичайно жорсткі, і вона втрачається, як тільки партія отримує менше 3% голосів на виборах губернатора): Нова прогресивна партія (неоліберальна сила правоцентристського спрямування, фракції всередині якої мають зв’язки і з Республіканською, і з Демократичною партією США), Народно-демократична партія (соціал-демократичного і соціал-ліберального спрямування, афільована з Демократичною партією США) та Партія незалежності Пуерто-Ріко (лівого соціал-демократичного спрямування, входить до Соціалістичного Інтернаціоналу). У березні 2012 р. зібрати 60 тисяч підписів для реєстрації вдалося новій партії, що стоїть на незалежницьких позиціях – Рух за суверенний союз (Movimiento Unión Soberanista), а у червні 2012 р. зареєстрували ще й Партію трудящого народу. Нарешті, було поновлено реєстрацію заснованої у 2003 р. лівоцентристської партії «Пуерторіканці за Пуерто-Ріко» з жабкою у якості емблеми.

Три партії репрезентують три різні підходи до політичного майбутнього Пуерто-Ріко: Нова прогресивна відстоює існуючий статус «вільної асоціації» (з можливою перспективою набуття статусу 51-го штату США, хоча проти цього різко виступає місцеве відділення Республіканської партії), Народно-демократична – розширення самоврядності Пуерто-Ріко у рамках добровільної «співдружності» зі США, Партія незалежності – повний суверенітет. При цьому відчутний процес зменшення популярності ідей повної незалежності. Якщо у 1952 р., через два роки після повстання на острові, Партія незалежності Пуерто-Ріко користувалася підтримкою 19% виборців, то починаючи з 1960 р. її показники на виборах не перевищували 6% голосів.

Народно-демократична партія, вперше прийшовши до влади у 1938 р. з вимогами незалежності і відіграючи домінуючу роль у політиці Пуерто-Ріко в повоєнний період, замість виконання своїх безпосередніх обіцянок перейшла до популяризації ідей максимальної автономії в рамках «взаємовигідної асоціації зі США». На сучасному етапі вона наголошує, що пріоритет має досягнення фактичного самоврядування (зокрема, незалежність місцевих судів від федеральних, повноправне представництво у Конгресі та участь у виборах президента США), а не його зовнішні атрибути, проте її позиція стала ще менш послідовною: у 2007 р. з’їзд партії виніс рішення відстоювати такий політичний статус острова, який би залишав можливість проголосити себе суверенною державою, однак у 2010 р. партійне керівництво прийняло резолюцію, що підкреслює важливість збереження зв’язку між громадянством Пуерто-Ріко та США.

Натомість Партія незалежності Пуерто-Ріко демонструвала успіхи у залученні міжнародної солідарності з ідеєю національного самовизначення Пуерто-Ріко. Соціалістичний Інтернаціонал, до якого входять партії, що беруть участь в урядах півтора десятків латиноамериканських держав, неодноразово підтверджував свою підтримку визвольній боротьбі його пуерто-ріканської секції (а її голова Рубен Берріос Мартінес обирався почесним президентом Соцінтерну). Нині ПНПР підтримує контакти як з реформістськими, так і з радикальнішими латиноамериканськими урядами лівого спрямування.

Виявом цієї співпраці став Латиноамерикансько-карибський конгрес солідарності з незалежністю Пуерто-Ріко, який проходив 18-19 листопада 2006 р. у столиці Панами. Його співорганізатором поруч із Партією незалежності Пуерто-Ріко виступала Революційно-демократична партія (лівоцентристська сила, що в особі президента Мартіна Торріхоса знаходилася при владі в Панамі), а серед гостів були міністри закордонних справ Нікарагуа та Куби (Рікардо Аларкон). Президент Торріхос, виступаючи перед двома сотнями делегатів з 22 країн Північної та Південної Америки, назвав Пуерто-Ріко «останньою латиноамериканською нацією, що знаходиться в залежності від колоніального режиму», а забезпечення суверенітету острова – «справою принципу, континентальним пріоритетом» і «частиною культурного та морального обов’язку, що відводиться від часів Симона Болівара та Хосе Марті». За його словами, ця «аномалія» не може й надалі залишатися без уваги з боку інших латиноамериканських народів, обов’язком яких має стати активна участь у пошуках адекватних шляхів її вирішення. Підсумком роботи конгресу стала прийнята одноголосно «Панамська прокламація», яка закликала Сполучені Штати вжити негайних заходів для забезпечення права Пуерто-Ріко на самовизначення та поважати його суверенітет.

У січні 2007 р., услід за іншим відомим письменником Едуардо Ґалеано, свій підпис під даним документом поставив і Нобелівський лауреат з літератури Габріель Гарсія Маркес, відомий своєю ангажованістю на підтримку лівого руху в країнах Латинської Америки. Міжнародна мобілізація відомих діячів культури також відбувалася за закликом Партії незалежності Пуерто-Ріко.

Реакція уряду США на «Панамську прокламацію» була різко негативною. Як свідчать матеріали, оприлюднені Wikileaks, посол США в Панамі Вільям Ітон повідомив Державному департаменту про своє невдоволення відстоюванням президентом «дружньої країни» (Панами) Торріхосом незалежного статусу Пуерто-Ріко. Лідер ПНПР Рубен Берріос заявив, що така оцінка з боку Вашингтона – аргумент на користь стратегії міжнародного тиску на американський уряд, «цінний урок і стимул для продовження національно-визвольної боротьби в Пуерто-Ріко».

Радикальна опозиція в пуерто-ріканській політиці

Хоча Партія незалежності Пуерто-Ріко є єдиною незалежницькою партією, що має офіційну реєстрацію і бере участь у виборах, поза електоральним полем залишається ряд дрібніших, але радикальніших, політичних організацій. Історично через свої гасла, спрямовані проти колоніалізму та імперіалістичної політики уряду США, пуерто-ріканський рух за незалежність легко знаходив союзників у лавах лівих груп. У їх числі, зокрема, були активісти Партії незалежності Пуерто-Ріко, Націоналістичної і Комуністичної партій Пуерто-Ріко, а також студенти-члени Університетської федерації за незалежність. Чимало представників перелічених політичних організацій у 1959 р. увійшли до «Руху за незалежність». Останній перебував під сильним впливом марксизму (спочатку прорадянського марксизму-ленінізму, згодом геваризму та грамшіанства) і Кубинської революції, а в 1971 р. був перетворений на Пуерто-ріканську соціалістичну партію, яка одержала місце спостерігача у Русі неприєднання та підтримувала контакти з революційними партіями Латинської Америки. Хоча на піку своєї діяльності вона не лише була помітним явищем в політичному житті острова, а й брала участь у загальноамериканському русі проти В’єтнамської війни та проводила багатотисячні мітинги пуерто-ріканської громади в Нью-Йорку, у 1993 р. після тривалої кризи вона була розпущена.

Місце Пуерто-ріканської соціалістичної партії як радикального крила сецесіоністського руху на острові нині посідають такі ліві організації, як Остосіанський рух за національну незалежність (MINH, названий на честь діяча визвольного руху ХІХ ст. Еугеніо Марії де Остоса), Соціалістичний рух трудящих (створений у 1982 р. широкий фронт революційних лівих, що «стоять на позиціях діалектичного матеріалізму»; включає різноманітні тенденції від демократичних соціалістів до анархо-синдикалістів, троцькістів і маоїстів, а також має вплив у профспілковому русі Пуерто-Ріко: її член двічі обирався головою профспілки вчителів), Соціалістичний фронт (ініціатива, ініційована СРТ у 1990 р., що відкололася від основної організації у 2005 р., нині пов’язана з «Комуністичним відновленням» – ще одним уламком Компартії) та відновлена у 2010 р. Комуністична партія Пуерто-Ріко.

У грудні 2011 р. Остосіанський рух та Соціалістичний фронт спільно із Партією незалежності Пуерто-Ріко звернулися до Співтовариства країн Латинської Америки та Карибського басейну (CELAC), закликаючи держави-члени підтримати більш ніж столітню боротьбу пуерто-ріканського народу з колоніалізмом США, щоб забезпечити ліквідацію решток колоніалізму в регіоні.

Нарешті, останніми організаціями всередині руху за національне самовизначення Пуерто-Ріко, що намагалися з 70-х рр. ХХ ст. розв’язати партизанську війну (включно з терористичними актами та пограбуваннями банків) проти сил США, були «Народна армія Борікуа [2] – Мачетерос» та «Збройні сили національного визволення» (здійснили понад 120 вибухів). Співзасновником обох організацій, з яких до сьогодні збереглися лише загони «мачетерос» (кількість їх прибічників оцінюють у 1100 чоловік), був Філіберто Охеда Ріос.

Обставини вбивства 72-річного Охеди Ріоса, здійсненого у вересні 2005 р. агентами ФБР (убитий втратив велику кількість крові внаслідок поранень, спричинених стріляниною із співробітниками ФБР, і помер в оточеному ними будинку, позбавлений можливості одержати медичну допомогу) викликали негативну реакцію як усередині Пуерто-Ріко, так і за кордоном. Невдоволення посилювала та обставина, що операція відбулася на річницю визвольного повстання в місті Ларес, піднятого у 1868 р. проти іспанських колонізаторів – цей день має важливе значення для жителів Пуерто-Ріко, а надто для прибічників незалежності. Тодішній пуерто-ріканський губернатор Анібал Вілья, якому навіть не повідомили про планування арешту Охеди Ріоса, піддав здійснену ФБР атаку на будинок Охеди Ріоса критиці, підкресливши неадекватність обраних федератами методів. Проте навіть після відповідних вимог виконавчої влади острова ФБР відмовилося оприлюднювати будь-яку додаткову інформацію щодо інциденту – окрім тієї, що вже була викладена в офіційному прес-релізі та залишала велику кількість запитань громадськості без відповіді. Департамент юстиції Пуерто-Ріко порушив у федеральному суді справу проти Федерального бюро розслідувань та Генерального прокурора США, вимагаючи надати інформацію, необхідну для проведення пуерто-ріканською владою власного розслідування. Проте справу було закрито Верховним судом США.

На похоронах Охеди Ріоса були присутні чимало відомих на острові діячів, таких як ієрарх католицької церкви Пуерто-Ріко архієпископ Октавіо Гонсалес Нівес та екс-губернатор острова Рафаель Ернандес Колон. Відгукнувся й Спеціальний комітет ООН з деколонізації, який, заслухавши представників політичних сил та громадських організацій Пуерто-Ріко, закликав у своєму проекті резолюції до «детального розслідування вбивства активіста руху за незалежність та порушень прав людини» [3]. Засідання комітету було ініційоване представником Куби, на ньому виступив і представник Венесуели, котрий наголосив, що Пуерто-Ріко є невід’ємною частиною Латинської Америки, і закликав США до розвитку гармонійних відносин з Пуерто-Ріко, припинення репресивних дій та звільнення політичних в’язнів на острові.

Вбивство радикального пуерто-ріканського політика стало підставою і для чергової заяви самого Уго Чавеса із засудженням політики Білого дому. Висловлюючи принагідно своє невдоволення тим, що Пуерто-Ріко лишається «американською колонією», Чавес зазначив: «Поки імперіалісти США намагаються роздробити Венесуелу на шматки, ми піднімаємо знамено незалежності нашого улюбленого Пуерто-Ріко».

Латинська Америка та Венесуела: за ліквідацію «релікту американського колоніалізму»

Загалом, підтримка Боліваріанською республікою Венесуелою незалежності Пуерто-Ріко диктується двома аспектами зовнішньополітичної концепції президента Уго Чавеса: прагненням до об’єднання народів Латинської Америки та Карибського басейну в загальнорегіональному боліваріанському проекті та критикою втручання США у справи регіону. У питанні Пуерто-Ріко ці аспекти прямо накладаються один на одного, що підсилює принциповість позиції Чавеса, який посилається на самого Симона Болівара – той ще на самому початку ХІХ ст. вважав визволення всіх Антильських островів від іноземних колонізаторів невід’ємним для свободи всієї Латинської Америки, а також попереджав про загрозу з боку агресивних зазіхань «Північноамериканських Сполучених Штатів».

До того ж, занепокоєність самовизначенням Пуерто-Ріко диктується і практичними військово-політичними (наразі Пуерто-Ріко є зручним плацдармом для операцій США проти Венесуели, Куби та їх союзників на Антильських островах) та економічними (розширення кола діяльності «Петрокарібе», до якого приєдналися більшість держав Карибського басейну; Боліваріанська Венесуела вже пропонував соціальні проекти та дешеві енергоносії для жителів Пуерто-Ріко) міркуваннями. У президента Чавеса не могло не викликати занепокоєння й те, що на цьому острові неодноразово відбувалися зустрічі діячів венесуельської опозиції та американських дипломатів. А загалом соціалістична та антиамериканська орієнтація руху за незалежність Пуерто-Ріко ідеологічно сприяла його зближенню із лівим керівництвом Венесуели так само, як у попередні десятиліття сприяла підтримці з боку Куби, яка залишається важливим ініціатором міжнародних кампаній солідарності з боротьбою пуерто-ріканських опозиціонерів проти американської присутності на острові.

Питання солідарності з Пуерто-Ріко було знову порушене на ХІ саміті Боліваріанського альянсу для Америк (АЛБА, до 2009 р. «Боліваріанська альтернатива для нашої Америки»), котрий проходив 4-5 лютого 2012 р. у Каракасі та був присвячений передусім допомозі у відновленні Республіки Гаїті після руйнівного землетрусу (на саміті Гаїті узгодила рішення стати повноправним членом, а Суринам та Сент-Люсія – запрошеними гостями). «Символічна складова» рішень саміту стосувалася трьох речей. По-перше, це солідарність з «П’ятьма кубинськими героями» [4]. По-друге, підтримка Аргентини у територіальному спорі із Великою Британією за приналежність Мальвінських (Фолклендських) островів. По-третє, особлива увага до країн Карибського басейну (прем’єр-міністр Сент-Вінсенту на Гренадин Ральф Гонсалвеш підкреслив, що зараз Боліваріанський альянс об’єднав шість членів і більшу половину населення КАРІКОМ), включно з Пуерто-Ріко. Глави держав та урядів держав-членів АЛБА прийняли спеціальну заяву про підтримку невід’ємного права народу Пуерто-Ріко на самовизначення аж до повної незалежності. У цій заяві, яку зачитував особисто президент Венесуели Уго Чавес, відзначено, що Пуерто-Ріко є «латиноамериканською та карибською країною з власною унікальною історією», але суверенітет острова порушується «колоніальним пануванням, встановленим США більше століття тому».

Ще у 2007 р. Венесуела та її союзники з Боліваріанського альянсу підтримали ініціативу тодішнього губернатора Пуерто-Ріко Анібала Вільї домогтися винесення питання політичного статусу Пуерто-Ріко на розгляд Генеральної асамблеї ООН, а також більшого представництва Пуерто-Ріко в міжнародних організаціях, аж до повноправного членства в Організації Об’єднаних Націй.
Варто зазначити, що ряд держав, які входять до Боліваріанського альянсу (передусім Куба та Венесуела), надають підтримку представництвам (наприклад, комітетам солідарності) сецесіоністських організацій Пуерто-Ріко та політичним вигнанцям. Так, ключова з «місій Пуерто-Ріко», діяльність якої забезпечує Остосіанський рух за національну незалежність, знаходиться у Гавані. Крім того, представники та лідери країн, що входять до АЛБА, регулярно контактують з делегатами пуерто-ріканських рухів, що ставлять за мету досягнення незалежності острова, у рамках таких подій, як Всесвітні чи регіональні соціальні форуми.

Більшість населення острова висловлюється за збереження політичного зв’язку зі США, виходячи з економічних міркувань (можливість працювати у США, дотації з федерального бюджету), а також побоювань втратити і можливості вільного в’їзду до Сполучених Штатів, і зв’язки з тамтешньою пуерто-ріканською діаспорою (чисельністю більше 2 мільйонів чоловік). До того ж, активістів незалежницького руху на острові піддають силовому переслідуванню з боку американського уряду, яке посилилося після призначення у квітні 2012 р. на посаду начальника поліції Пуерто-Ріко Ектора Пескери. Це рішення було негативно сприйнято прибічниками пуерто-ріканського самовизначення на самому острові та за його межами: Пескера брав участь у вищезгаданій операції з ліквідації Охеди Ріоса, а ще раніше нажив сумнівної репутації, тісно співпрацюючи у якості агента ФБР з ультраправими кубинськими емігрантськими колами в Майямі. Користуючись своїми зв’язками, він сприяв арешту «Кубинської п’ятірки»; висловлювалися думки і про його причетність до вбивства Данила Андерсона – венесуельського прокурора, який вів розслідування щодо невдалого державного перевороту проти Чавеса у 2002 р.

Гавайський сценарій: революція у пекельному раю

У зв’язку з дебатами стосовно перспектив появи нового штату у складі США цікаво звернутися до досвіду Гавайїв, які одержали статус штату останніми – 21 серпня 1959 р. Окрім деяких аналогій між історичними долями Пуерто-Ріко та Гавайських островів (а обидва архіпелаги були анексовані США у той самий рік), важлива деталь полягає в тому, що перетворення Гавайїв на американський штат стало результатом боротьби рухів та організацій, які ставили за мету не просто розширення самоврядності, а вихід зі складу США. Існування та вимоги руху за незалежність Пуерто-Ріко теж можуть позначитися на майбутньому острова, хай навіть його мешканці висловися за політичний статус у складі США.

Приєднання Гавайїв до США було здійснено паралельно із завоюванням Пуерто-Ріко, Куби та Філіппін у Іспано-американській війні 1898 р. Щоправда, якщо американська окупація островів у Карибському морі відбувалася під прикриттям «звільнення» від іспанського гніту, то на Гавайях вони мали справу із автохтонним ранньодержавним утворенням, з 1810 р. керованим династією Камехамехи. Під кінець ХІХ ст. Гавайї перетворилися на об’єкт експансії американського капіталу, який нав’язував мешканцям островів дедалі жорсткіші умови «торгівлі», тобто неприхованої експлуатації. У 1887 р. збройні загони білих змусили прийняти «Конституцію багнета», яка закріплювала широкі привілеї для багатіїв. Коли Ліліуокалані, остання королева островів, спробувала переглянути положення цієї «конституції», група змовників із числа американських торгівців за підтримки корабля ВМС США скинула її у 1893 р., після чого проголосила маріонеткову республіку. Є думка, що Джордж Лукас списав сюжет із І епізоду «Зоряних війн» про окупацію Торговельною федерацією планети Набу та марні спроби королеви Падме Амідали достукатися до Галактичного Сенату саме із історії Ліліуокалані, яка так само безрезультатно виступала проти перевороту перед Конгресом США [5].

Після провалу спроби контрпервороту під проводом гавайського націоналіста полковника Вілкокса, який не втомлювався повставати що проти монархічних, що проти республіканських урядів, приєднання Гавайїв до США було лише питанням часу. Так звана «Велика п’ятірка» – 5 компаній, що володіли цукровими плантаціями островів і встановили свій олігархічний контроль над місцевою політикою – доклала усіх зусиль, щоб Гавайї мали нерівноправний статус у рамках США, адже таким чином на острови не поширювалося американське трудове законодавство, а нещадно експлуатовані робітники плантацій навіть не могли мріяти про такі речі, як 8-годинний робочий день чи профспілки.

Президент Вільям Мак-Кінлі підписав «договір» про анексію Гавайських островів, але місцевому населенню вдалося зірвати його вступ в силу, пред’явивши 38 тисяч підписів під петицією протесту. Тож довелося через обидві палати Конгресу протягувати відповідну «резолюцію Ньюлендса», яка 4 липня 1898 р. затвердила анексію островів Сполученими Штатами. Так Гавайї стали фактичною колонією США, а місцеве суспільно-політичне життя було прив’язане до американського ілюзорного дуалізму республіканців і демократів. Але несподівано на островах з’явилася третя сила – Партія самоврядування (гомруля) Гавайїв, співзасновниками якої були вічний бунтівник Р. В. Вілкокс та політемігрант із Російської імперії, білоруський революціонер-народник Микола Судзиловський. Останній навіть став першим президентом Сенату Гавайїв і, перебуваючи на цьому посту (1900-1902 рр.), проводив радикальні реформи в інтересах корінного населення, але невдовзі був позбавлений свого поста і покинув Гавайї.

У результаті розгрому руху за незалежність на Гавайях (після поглинання США – офіційно «Територія Гавайї») на островах стали заправляти білошкірі політики-расисти, не рахуючись ні з корінними гавайцями, ні з іншими етнічними общинами островів. Великий капітал (представлений п’ятьма провідними компаніями, які замість прописаної адептами «вільного ринку» конкуренції демонстрували зворушливу співпрацю, особливо в питаннях антиробітничих заходів) користався з практично безкоштовної робочої сили, брутально придушував профспілковий рух і активно використовував штрейкбрехерів.

У боротьбі з місцевою олігархією та американським диктатом сформувалася різнорідна коаліція, яка вимагала соціально-економічних та політичних перетворень. Її найактивнішим учасником був Міжнародний союз портових та складських робітників (ILWU), заснований у 1937 р. за участі комуністів і синдикалістів-вихідців із «Індустріальних робітників світу». Спершу він об’єднував найманих працівників західного узбережжя США та Канади, а також Аляски, але потім вдалося організувати і гавайських пролетарів. Серед них було чимало робітників іноземного (японського, філіппінського, китайського) походження, які були особливо вразливою групою. Окремий антисистемний рух складали ветерани 442-го піхотного полку, майже повністю укомплектованого із етнічних японців, які після нападу на Перл-Гарбор добровольцями зголосилися в армію США, у той час, як їх родини були інтерновані американськими властями [6].

Із політичних організацій радикальні вимоги, включно із незалежністю островів, підтримувалися Комуністичною партією Гавайїв [7]. Але не тільки нею. У 1944 р. відбулася зустріч представників ILWU, Компартії та Демократичної партії Гавайїв, ключовий діяч ліволіберального крила якої – поліцейський детектив Джон Бернс – збирався опертися на робітничі організації для зміни політичної системи та статусу Території Гавайї. Гавайська Компартія, слідуючи визначеному в Москві курсу на «народні фронти» і, зокрема, на підтримку в США адміністрації демократів, погодилася і, як пізніше визнавав сам Бернс, відіграла ключову роль у підпільній складовій масового руху.

Як і на Пуерто-Ріко, у відповідь на протести ФБР узялося за репресії проти місцевої опозиції, особливо проти комуністичних активістів. У розпал маккартизму, у 1951 р., користуючись «актом Сміта», арештували «Гавайську сімку» – сімох комуністів та профспілковців, переважно нісеїв [8] (включаючи голову Компартії Чарльза Фухімото та редактора газети «Гонолулу рекорд» Кодзі Арійосі). Суд над ними тривав два роки, і звільнені вони були лише у 1958 р., коли розгромлена ФБРівцями Компартія Гавайїв уже припинила своє існування, а деякі її члени вступили до Демократичної партії Гавайїв (яка практично безроздільно домінує в політичному житті штату з 1962 р.) з наївною надією таки зробити з неї щось «лівіше центру».

Починаючи із кінця 1930-х років, Гавайські острови були ареною справжньої класової війни. У 1938 р. у Хіло ILWU та декілька інших профспілок зорганізували низку страйків, вимагаючи рівної оплати праці з робітниками Західного узбережжя США. Розганяючи одну з супутніх демонстрацій, поліцейські розстріляли дві сотні беззбройних протестувальників; було поранено щонайменше 50 людей, з них 2 дітей. Та це не спинило розширення профспілкового руху: об’єднавши у своїх лавах абсолютну більшість робітників портів та доків, найрадикальніша профспілка – Міжнародний союз портових та складських робітників – узялася за юніонізацію працівників з плантацій цукрової тростини та ананасів. Одразу після Другої світової війни цей «марш углиб островів» обернувся низкою великих страйків; у 1949 р. внаслідок одного з них Гавайї не приймали кораблі протягом 177 днів. Загальні страйки, акти громадянської непокори та вуличні протести наростали, сягнувши піку на початку 1950-х рр. В американській літературі цей процес називають «демократичною революцією 1954 року».

Подібно до «тихої революції» у Квебеці, що після 1959 р. покінчила з важкою спадщиною авторитарного правління ультраконсервативного та антикомуністичного прем’єр-міністра провінції Моріса Дюплессі, гавайська «революція 1954 р.» похитнула місцеву Республіканську партію, яка безроздільно тримала владу на Гавайях з моменту приєднання до США. Але головний її сенс був не в цьому. Вона покінчила із всевладною монополією «Великої п’ятірки» корпорацій, призвела до запровадження прогресивного оподаткування, земельної реформи і законодавства у сфері захисту навколишнього середовища, створила систему охорони здоров’я, розширила трудові права, право на страйк та можливості укладання колективних договорів. Іншими словами, Гавайї із регіону США з найгіршим соціальним захистом перетворилися на один із найбільш «соціал-демократичних».

Американський уряд намагався всіляко перешкоджати перетворенням на островах, ветуючи рішення місцевих законодавчих зборів руками призначеного із Вашингтона губернатора. До того ж, впливовим союзником республіканської адміністрації в придушенні поривань з Гавайїв були «діксікрати» – расистськи і антикомуністично налаштовані члени Демократичної партії США з південних штатів. Вони боялися соціальної революції на Гавайях, до того ж не могли вибачити своїм гавайським однопартійцям співпраці з комуністами. А сама думка, що у Сенаті з’явиться сенатор не з числа «білих англосаксів-протестантів», викликала у них шок. Але гавайцям вдалося домогтися свого: 27 червня 1959 р. тут провели референдум (подібний до пуерто-ріканського), на якому 93% виборців підтримали статус штату для Гавайїв. Услід за Аляскою Гавайї з де-факто колонії стали новим штатом.

Боротьба гавайців, яка тривала більше півстоліття, увінчалася здобуттям рівноправного юридичного статусу у рамках США. Причому це був якраз той випадок, коли визначальною була не форма (здавалося, ніби гавайці самі не знають, чого вимагати – незалежності чи, навпаки, перетворення на американський штат), а зміст – соціально-економічне наповнення політичних гасел. Боротьба пуерторіканців триває більше століття. І яким буде її результат, визначатимуть не тільки і не стільки формальні референдуми, скільки реальні соціальні рухи.

Примітки

1. Диас-Кальехас А. «Кондатора»: вызов брошен. Латинская Америка против имперских абиций США. – М.: Прогресс, 1988. – С. 67.

2. Борікуа – варіант самоназви населення Пуерто-Ріко, що походить від слова «Борікен», яким острів називали індіанці-таїно, які жили тут до прибуття Колумба і були винищені іспанськими завойовниками.

3. Draft Resolution Urges Probe of Pro-Independence Leader’s Killing, Human Rights Abuses; Calls for Clean-up, Decontamination of Vieques http://www.un.org/News/Press/docs/2006/gacol3138.doc.htm

4. «П’ять кубинських героїв» – кубинці, засуджені у 2001 р. у США за розвідувальну антитерористичну діяльність, спрямовану проти правоекстремістських кіл кубинської еміграції в Майямі. Див. сайт на їх підтримку http://www.five.in.ua/

5. Star Wars and History. – Wiley, 2012. – P. 174.

6. У роки Другої світової війни до 120 000 американських японців, переважно із громадянством США, були відправлені до спеціальних таборів для інтернованих – не так із побоювань за «національну безпеку», скільки із посилених війною расових упереджень.

7. Комуністичному руху на островах присвячена праця: T. Michael Holmes. The Specter of Communism in Hawaii. – Honolulu, 1994. – 272 p. http://books.google.com/books/about/The_specter_of_Communism_in_Hawaii.html

8. Нісей – японський емігрант у другому поколінні.

Leave A Comment

НАША КНОПКА

ГАСЛО: Головний аналітичний сайт