Націоналізація політики

Віталій Дудін, “Ліва опозиція”,
спеціально для gaslo.info

Націоналізація промисловості захоплює політичний порядок денний. Чи є це гасло адекватним?

У чергову річницю Жовтневої революції доводиться констатувати, що підстави для нової революції все ж таки існують. На це вказує, зокрема, те, що в анти-соціальності ринкової економіки запевняють навіть представники правлячих класів України. Зважаючи на перспективу нової глобальної кризи, навіть парламентські політики піддають сумніву спроможність капіталізму забезпечити гідне життя кожному.

Все більш стає очевидно, що прикметник „аморальність” не зовсім підходить до характеристики приватного збагачення. Етичні оцінки не доречні — адже мова вже йде просто напросто про те, що егоїзм індивідів стає на заваді виживання решти суспільства.

Пропонуються різні шляхи зміни системи. Одним із них є здійснення політики націоналізації — примусового (здебільшого оплатного) вилучення з метою суспільної необхідності підприємств з приватної власності на користь держави. Показово, що і у стані влади, і у стані опозиції є сили, які особливо акцентують увагу на необхідності націоналізації — йдеться відповідно про КПУ та ВО „Свобода”.

Питома вага держсектору в економіці України є однією з найменших у Європі — всього лише 9,7%. З цим пов’язують економічний занепад України й, відтак, низький рівень життя.

Ми безперечно підтримуємо націоналізацію фінансового сектору, енергетики, надр, транспорту, об’єктів соціальної інфраструктури: управління цими сферами у приватних руках не може бути ефективним, а якщо воно буде ефективним, то хіба що матиме форму спекуляцій на шкоду суспільним інтересам. Та варто хоча б поверхово оглянути, наскільки адекватним є гасло націоналізації реаліям нинішньої України та наскільки послідовно його пропонують втілювати політики.

„Свобода” рабовласника

Олег Тягнибок

Олег Тягнибок: "Всі розмови щодо націоналізації - це міфи"

«Що стосується націоналізації, то хотів би уточнити, що ми виступаємо за принцип справедливості. Ми виступаємо за приватизацію підприємств, але проти того, щоб стратегічні для країни об’єкти передавали у приватну власність. Так що всі розмови щодо націоналізації — це міфи», — вочевидь, запевняє виборців, а, швидше за все, спонсорів Олег Тягнибок, лідер партії ВО «Свобода». Цим він, здається, обірвав інтригу стосовно можливої активізації партії у боротьбі проти капіталізму та заперечив звинувачення у «комуністичних економічних ідеях». Для переконливості серед перших законопроектів „свободівці” вже пообіцяли заборону комуністичної ідеології. Не виключено, що після такої заборони їм доведеться привести у відповідність свою програми, виключивши з неї навіть натяк стосовно націоналізації.

Нинішній підхід партії до націоналізації, м’яко кажучи, не можна визнати радикальним. Обіцяна «націоналізація стратегічних підприємств» змінює свою сутність. Так, одні «свободівці» виступають за націоналізацію „незаконно приватизованих олігархами”, а в іншому випадку — йдеться про велику промислову власність, приватизовану внаслідок корупційних дій. Звісно, ніщо не заважає визначати законність приватизації у кожному окремому випадку. Врешті-решт, вже стає зрозуміло, що „Свобода” обстоюватиме право власності на засоби виробництва, а націоналізація торкнеться максимум кількох десятків підприємств. Критикуючи “надмірну” націоналізацію, партія захищає капітали своїх спонсорів, а не протидіє посиленню держави – адже вона займає сакральну роль у програмі націоналістів.

Від загальних побажань скандально-відома партія переходить до опису свого суспільного ідеалу, який мало відрізняється від інших ліберальних сил. Так, Олег Тягнибок в одному з інтерв’ю назвав країною, досвід якої він хоче повторити, Грузію після реформ Михайла Саакашвілі. Подібно іншим лібералам, Тягнибок ототожнює розширення можливості ведення бізнесу з покращенням матеріального добробуту населення. Якщо «свободівці» прагнуть перейняти грузинський досвід, то їм доведеться не лише спростити реєстрацію підприємців, а й лібералізувати трудове законодавство.

Незважаючи слабкість профспілок у Грузії, тамтешній Трудовий кодекс від 2011 року переносить регулювання найманої праці на рівень договірних відносин. Документ закріплює незначну кількість гарантій, а закріплені — значно гірші у порівнянні з українськими. Випробувальний термін — 6 місяців (в Україні — 3 місяці), право на відпустку працівник отримує після 11 місяців роботи (в Україні — 6 місяців), а звільнити працівника можна за хворобу тривалістю в 1 місяць (в Україні — 4 місяці). При цьому мінімальна зарплатня не  передбачена взагалі. Звільнення працівника може відбуватись без згоди профспілки і без попередження працівника. При цьому працівник попереджатиме про звільнення за власним бажанням за один місяць, тоді як в Україні достатньо двох тижнів. Згідно статті 5, роботодавець може перевірити будь-яку інформацію щодо претендента на посаду (до такого „компромату” належить і робота на конкурентів, при цьому відмова у прийнятті на роботу не обгрунтовується). Відрядження може не оплачуватись (стаття 12). Якщо цю картину доповнити „гарантією” Національної конституції на скорочення відпустки до двох тижнів, а також наміром „свободівців” подолати тягар комуністичного минулого у вигляді таких свят, як 1, 2 та 9 травня, то нашу країну можна вважати раєм для приватних власників. Або ж точніше — для приватних рабовласників.

Відверто-буржуазний характер партії «Свобода» дозволяє стверджувати, що за рахунок гучної демагогії про націоналізацію вона має намір посилити експлуатацію трудящих і створити “гнучкий” ринок праці.

“Привід” комунізму

Комуністична партія України ще у 2007 році презентувала свій підхід, зареєструвавши проект Закону України «Про повернення майна базових галузей народного господарства, що знаходяться у власності громадян і юридичних осіб, у власність держави (націоналізацію)» (№1104). Законопроект ставить за мету повернути у власність держави «базові галузі народного господарства». Передбачене відшкодування вартості: «повернення витрат, пов’язаних з затратами на приватизацію конкретного об’єкта».

Петро Симоненко

Радикальні пропозиції КПУ кудись поділись після створення комуністами парламентської більшості

Метою націоналізації визначено, зокрема, недопущення монополізації та олігархізації економіки. При цьому законопроект оперує такими категоріями, які завідомо не мають аргументів у юридичній площині, як «дотримання історичної справедливості» (у пізнішій редакції виправлено на „відновлення соціальної справедливості”). Не обійшлося і без використання штампів, успадкованих ніби із голівудських фільмів часів холодної війни: наголошується на протидії «агресивним процесам глобалізації» (руйнування кордонів між народами апріорі визнається агресією?). Вже після цієї частини складається враження, що КПУ лише заради „галочки” подали такий законопроект. До речі, жодне економічне обгрунтування націоналізації за останню парламентську «п’ятирічку» комуністи так і не надали, що додатково свідчить про серйозність їх намірів.

При цьому підстави націоналізації визначені достатньо широко — невиконання інвестиційних зобов’язань, порушення трудових прав працівників і „необхідність збереження єдності технологічних комплексів, що забезпечують обороноздатність, економічну, екологічну, продовольчу безпеку України”. Як можна зрозуміти, націоналізація стосується лише тих підприємств, які формально були в державній власності за радянських часів (за одними підрахунками таких підприємств близько сотні, а за словами „свободівців” — тисячі).

Передача капіталів на користь держави автоматично призведе до «ліквідації повного розвалу» промисловості та зумовить підвищення добробуту громадян. Петро Симоненко виступає проти концентрації багатства в руках обмеженого кола приватних осіб і при цьому не каже про небезпеку концентрації економіки в руках бюрократії.

Відзначимо, що спочатку комуністи зареєстрували законопроект ще у грудні 2007 року, коли ще перебували в опозиції. Отримавши можливість впливати на голосування у Верховній Раді разом зі своїми союзниками-регіоналами, вони відмовились від радикальних гасел. Тепер за словами Петра Симоненка, націоналізація торкнеться лише таких галузей: гірничорудна, вугільна, енергетична, металургійна, а також машинобудування, суднобудування і військово-промисловий комплекс. «Ми ніде не говоримо про харчовий, швейної та переробної промисловості, або про будівельний бізнес», — підкреслив лідер КПУ.

Також КПУ наполягає на державній монополії в алкогольній й тютюновій промисловості. За таких умов, послідовно дбаючи про соціальне забезпечення громадян, держава буде всупереч рекомендаціям МОЗ спонукати їх до надмірного споживання.

Таким чином, Комуністична партія України ставить вимоги, які не можуть бути реалізовані в рамках парламентаризму, але при цьому вона намагається отримати моральну індульгенцію в очах своїх прихильників.

Поміркована націоналізація

Останнім інформаційним приводом можна назвати реєстрацію законопроекту під влучною назвою „Про націоналізацію” (№11384). Красномовним фактом є те, що проект розроблений представницею відносно поміркованого правого політикуму — безпартійним депутатом Катериною Лук’яновою.

Загалом цей проект більше відповідає власне духу буржуазного права, містить вичерпні підстави для націоналізації та більш прихильно до власника урегульовує питання компенсації.

Катерина Лук'янова

Після податку на бездітність і боротьби проти "гомодиктатури" Катерина Лук'янова замислилась над націоналізацією

«Україна – одна з небагатьох країн, яка під час світової фінансової кризи не вдалась до використання процедур банкрутства або націоналізації у відношенні хоча б однієї з неефективно працюючих фінансово-кредитних компаній або промислових підприємств», —зауважує пані Лук’янова у пояснювальній записці. До того ж вона нагадує, що в часи фінансової кризи здійснювалась багатомільярдна капіталізація приватних банків за рахунок держави. А потім держава дозволила фактично за безцінь продавати приватним особам ці банки (на підставі Закону України «Про особливості продажу пакетів акцій, що належать державі у статутному капіталі банків, у капіталізації яких взяла участь держава» від 15 березня 2012 року).

Документ стосується не тільки підприємств, що належали державі. Націоналізація відбувається у виняткових випадках при наявності таких підстав:
- масові звільнення (не менше 20 осіб);
- наявність заборгованості з виплати заробітної, сума якої перевищує трьохмісячний фонд оплати праці працівників організації;
- необґрунтоване зниження більш ніж на 10% зарплати працівникам;
- порушення правил охорони навколишнього середовища при виробництві робіт, забруднення вод, забруднення атмосфери;
- рішення суду про визнання підприємства банкрутом;
- підприємство займається виробництвом продукції, товарів або надає послуги, що мають стратегічне значення для забезпечення безпеки держави.

Націоналізація майна здійснюється за умови повного відшкодування вартості майна та збитків, заподіюваних власнику в результаті націоналізації. Можна дійти висновку, що націоналізувати майно навіть вигідніше, адже отримана внаслідок неї сума перевищуватиме вартість майна, завдяки „збиткам”. Більше того, проект Симоненка передбачав визначення суми відшкодування з «урахуванням зменшення чи збільшення вартості цього майна, суми прибутку, отриманого власником за період володіння майном».

Якщо у законопроекті парламентських комуністів можна побачити популізм, то в цьому документі його норми дозволяють казати і про корупційну мотивацію. Вона закладає схеми, як для зловживання з боку бізнесу, так і з боку чиновників.

Процес націоналізації конкретного майна припиняється у разі, коли до дня прийняття закону про націоналізацію конкретного майна припинили діяти обставини, які були підставою націоналізації такого майна. Це можливість шантажувати власника: ми повернемо тобі майно, якщо сплатиш певну суму. Або ж просто можна дати хабар і добитись, щоб підстави націоналізації „не підтвердились”. Проект комуністів обстоював підхід, згідно якого від волі власника мало залежало (необхідність концентрації економіки і т.д.).

Водночас даний акт може створити цілком законну можливість для збагачення бізнесмена. Використання однієї з них прогнозує Вадим Гудима, активіст „Лівої опозиції”. Згідно проекту, підставою націоналізації є „рішення суду про визнання підприємства банкрутом”. При цьому націоналізоване майно не може бути приватизоване, передано в оренду або відчужене протягом 5 років. Можна розпродати всі активи підприємства і довести його до банкрутства. Потім можна „капітулювати” перед націоналізацією й отримати повне відшкодування вартості і компенсацію збитків. Через 5 років підприємство можна знову придбати. А потім… все по-новій. „І ясно, що заробітна платня та екологічна тематика будуть поодинокими винятками в захоплюючій розвазі позбавлення наших олігархів від неліквідних вже активів”, — вважає Вадим Гудима.

Таким чином, запропонований підхід є спробою пом’якшити наслідки неминучої націоналізації, або ж закласти можливості для нових корупційних схем.

Відносний позитив

Якими теоретично можуть бути переваги націоналізації в умовах капіталізму? Перш за все, націоналізована власність буде пов’язана із соціальними зобов’язаннями держави. У випадку порушень можна централізовано звертатись до держави, звинувачуючи її в усіх порушеннях. Концентрація в одних руках дійсно дозволить реалізовувати масштабні проекти та вирішувати проблему безробіття. Очікується більш стабільне ціноутворення і обмеження монополістів. Фрідріх Енгельс відзначав, що націоналізація великих підприємств засвідчує непотрібність буржуазії для управління сучасними продуктивними силами.

Та, нажаль, всі ці переваги, як зазначається на початку, є суто теоретичними.

Без запровадження прозорих елементарних форм контролю за бюджетом це буде неефективним.

Націоналізація у варіантах, пропонованих українськими парламентськими силами, не здатна вплинути на капіталістичну систему й викорінити її недоліки. У випадку її успішної реалізації це призведе до збагачення одних кланів буржуазії „на зло” іншим.

Також націоналізацію варто було б підтримувати, якби це дозволило знизити ціни на товари, що мають особливе значення для населення. Втім, як вже згадувалось, навіть комуністи виступають проти націоналізації підприємств, що виробляють товари широкого вжитку.

Відзначимо, що перелічені законопроекти відводять трудовому колективу ключову роль у процесі націоналізації, але у подальшому управлінні майном він не бере участі.

Націоналізація сьогодні

Василь Колташов

Василь Колташов: "В умовах неоліберального капіталізму націоналізуються борги або проблемні активи"

“В умовах неоліберального капіталізму націоналізуються борги або проблемні активи”, — наголошує в коментарі для GASLO.INFO Василь Колташов, керівник Центру економічних досліджень Інституту глобалізації і соціальних рухів. Чимало стратегічних підприємств є якраз неприбутковими.

Крім того, націоналізації в Україні заважають певні „національні особливості”. ”Націоналізація працює тільки в тому випадку, коли топ-менеджери вирішили зайнятися шахрайством, акціонери або власники роз’єднані й не здатні приймати рішення, а держава не є розбещеною”, — відзначає фінансовий аналітик Святослав Сидоренко. Масову націоналізацію не варто проводити з наступних причин: ”По-перше, висока корупція. Я не допускаю, що країна, яка вважається досить корумпованою, має чесних і порядних чиновників, які можуть виконувати функцію непідкупних менеджерів. Друге питання — наявність у держави ресурсів. Держава на даний момент не володіє патентами або достатніми грошовими ресурсами для проведення модернізації підприємств”.

Юрист незалежної профспілки „Захист Праці” Юрій Лебедєв вважає, що альтернативою націоналізації в рамках капіталізму може бути передача націоналізованих підприємств трудовим колективам. «Колектив формує виробничий кооператив, який бере в оренду виробничий комплекс. У разі націоналізації банківської системи, держава може допомогти відкриттям кредитної лінії». При цьому таке колективне підприємство згодом може бути включено в державне планування економіки: «Самоврядування колективу в якості свідомих співвласників — це єдиний спосіб досягти ефективного планування. Тоді вони розуміють, навіщо вони в тому чи іншому собі відмовляють сьогодні, тоді вони розуміють, що ніхто їх не дурить».

Соціалістична націоналізація

«Націоналізація буває ефективною лише при опорі на активні маси трудящих, — зазначає В.Колташов. — Тільки тоді вона може бути довготривалою. Мабуть, радянська націоналізація була найбільш вдалою, оскільки вона забезпечила найбільше зростання економіки».

Який характер мала соціалістична націоналізація? Володимир Ленін висував гасло необхідності націоналізації власності великих і середніх капіталістів і поступове перетворення приватної власності дрібної буржуазії в суспільну власність. При цьому він не стверджував, що вона має відбутись насильницьким шляхом — допустима виплата компенсації (хоча, звісно, про відшкодування вартості + збитків мова йти не може).

Історія знає інші випадки, коли націоналізація відбувалась паралельно з піднесенням низового руху або здобуттям влади лівими силами. Наприклад, здійснення в багатьох країнах Третього світу, таких як Лівія та Венесуела, націоналізації нафтодобування та використання доходу на суспільні потреби. Успішною можна назвати і націоналізацію у капіталістичних країнах Західної Європи після 1945 року, коли уряди в них контролювались лівими силами. Приміром, у 1946 році у Франції були націоналізовані всі великі підприємства з виробництва електроенергії і газу, а також у сфері вугільної промисловості. Профспілки отримали доступ в адміністративні ради націоналізованих підприємств. У сукупності ці зміни дозволили покращити умови праці.

Підсумовуючи, зазначимо, що в українських умовах гасло націоналізації виробництва не може свідчити про „лівизну” політика і не може, за загальним правилом, вважатись революційною вимогою. Такі заходи не принесуть нічого, окрім „дерибану” власності між елітами, якщо не будуть супроводжуватись низовою активністю трудових колективів і підвищенням контролю за бюджетом. Покращення відбудеться, коли зміниться не лише власник, а й вигодонабувач — коли дохід буде розподілятись на користь усього суспільства. При цьому потрібно розширювати економічну незалежність працівника у відносинах з його роботодавцем, зокрема, розширити його право на організацію страйку та заборону розпоряджатись активами підприємства (це право набуває особливого значення з метою недопущення поступового розпродажу майна).

ПЕРЕВОД НА РУССКОМ: http://gaslo.info/?p=2450

Comments
2 Responses to “Націоналізація політики”
Trackbacks
Check out what others are saying...
  1. [...] Чи є імміграція причиною пригніченого становища українців? Авжеж ні! Та саме задля вирішення подібних проблем (точніше, їх роздування) ультраправі й пішли у владу. Поза кадром залишились навіть економічні законопроекти “свободівців”, в існуванні яких вони усіх запевняли, і які, на наше переконання, на ділі виявляться звичайнісінькою ахінеєю у дусі захисників “вільного ринку”. [...]



Leave A Comment

НАША КНОПКА

ГАСЛО: Головний аналітичний сайт