Досі підпільна історія

Сергій Іщенко, “Ліва опозиція”,
спеціально для gaslo.info

Набагато більш успішними виявлялися партизанські загони, створювані стихійно, без наказів згори

22 вересня в Україні минув черговий День партизанської слави. Але історія партизанського та підпільного руху на окупованій німецько-фашистськими загарбниками території СРСР, і України зокрема, ще чекає на свого дослідника. У ній безліч білих плям, безліч моментів, незручних як для сталіністської, так і для нинішньої буржуазної української історіографії. Та й для будь-якої державницької історіографії в цілому – адже антифашистське підпілля є цікавим саме як приклад самоорганізації, незалежної від державних та партійних структур. Навпаки, роль держави в історії партизанського спротиву є зовсім неоднозначною, і далеко не завжди позитивною. Втім, ми тут не претендуємо на якесь ґрунтовне дослідження, але намагаємось лише дати коротких огляд, підкріплений фактами.

Партизанські загони почали створюватися на зайнятій німецько-фашистськими військами території вже у перший тиждень війни. Рішення про формування підпілля у ворожому тилу було ухвалено вищим керівництвом СРСР. Діяльність в цьому напрямку велася досить активно. При місцевих комітетах комуністичної партії були створені відповідні робочі групи, очолювані партійними секретарями. У прискореному порядку створювалися партизанські загони та підпільні організації у містах; у Київській області, наприклад, було сформовано навіть декілька партизанських полків. У лісах споруджувалися землянки, закладалися продовольчі бази. З військових арсеналів до розпорядження майбутніх підпільників передавалися зброя, боєприпаси, інколи радіостанції. До складу партизанських загонів спрямовувалися партійний, комсомольський і адміністративний актив, а також люди, які за віком вже не підлягали армійському призову, але свого часу отримали відповідний досвід у роки Громадянської війни. Документи свідчать, що в усіх без виключення районах, містах і більшості населених пунктів України були створені структури підпільного та партизанського спротиву, мережа явочних квартир, зв’язківців та інформаторів.

Водночас, слід зауважити, що організаційний бік справи явно кульгав. Коли за декілька днів до приходу німців партизанські загони відбували на місця своєї постійної дислокації, виявлялося, що робиться це поспіхом, непродумано, часто без належної конспірації. Катастрофічно не вистачало професійних кадрів. Як відомо, ще у 1937 році у СРСР створювалася законспірована система партизанського спротиву на випадок інтервенції капіталістичних держав. У глибокій таємниці організовувалися майбутні партизанські загони, призначалися їхні командири. Та за деякий час ця система була зліквідована, а значна частина її командирів й учасників репресована — сталінський режим боявся власних громадян набагато більше, ніж іноземних агресорів. В результаті, у багатьох районах партизанські формування або взагалі не були створені, або розвалилися у перші тижні окупації. Дезертирство рядових бійців накладалося на безвідповідальність керівників. Наприклад, перший секретар райкому партії у Любецькому районі на Чернігівщині, якому було доручено очолювати підпілля, у найвідповідальніший момент просто зник у невідомому напрямку. Низка новопризначених партизанських керівників не поспішали діяти, вичікуючи, як розвиватимуться події далі. Траплялися й більш обурливі випадки. У тому ж Любецькому районі командири двох створених тут партизанських загонів, не довго думаючи, прийшли до німецького коменданта й передали йому списки бійців ввірених ним формувань.

Набагато більш успішними виявлялися партизанські загони, створювані стихійно, без наказів згори. Такими партизанами ставали, наприклад, червоноармійці, що потрапляли в оточення ворожих військ, або тікали з полону. Можна згадати, наприклад, втікачів з табору для військовополонених у Чернігові. У листопаді 1941 року фашисти примусили мешканців табору пішки йти до білоруського Гомеля. Десятитисячний натовп змучених, голодних і напівроздягнених людей сунув на північ, залишаючи про собі трупи. Конвоїри пострілами у голову добивали тих, хто не міг більше рухатися. Деякі з тих, хто все ж таки дістався місця призначення, змогли втекти до лісу й приєднатися до партизанів. Для таких людей нещадна, безкомпромісна боротьба з окупантами ставала особистою справою.
До партизанів охоче йшли місцеві мешканці, доведені до відчаю терором і свавіллям окупантів. Про те, як формувалися партизанські загони, свідчить майбутній дисидент Борис Бульбинський на прикладі загону імені Михайлова, що діяв на Західній Україні під керівництвом шкільного вчителя Антона Одухи: «Загін створювався цілком з ініціативи простих рядових громадян без жодної участі державних і партійних органів. Тривалий час він діяв, не маючи жодного зв’язку з центром. Так, навіть наприкінці червня, коли загін мав вже великий стаж роботи, добре інформований штаб Ковпака не знав про його існування. І відкриття тут, на Західній Україні, неподалік від Галичини, повноцінного червоного партизанського загону, було для ковпаківців приємним сюрпризом. Загін Одухи, як і з’єднання Ковпака, як і десятки та сотні інших загонів, не був елементом бюрократичної військової машини, а був елементом народної війни, на кшталт подібних утворень громадянської війни, елементом збройних сил диктатури пролетаріату».

Сталінський режим боявся власних громадян набагато більше, ніж іноземних агресорів

Найактивніше у партизанські загони, звичайно, вступала молодь. Молоді люди, народжені вже після революції, виховані на радянських цінностях, щиро вірили, що в СРСР існує соціалізм, що Радянський Союз – найкраще місце на Землі, найсправедливіша держава, яку необхідно захищати. Проявлялися саме ті риси радянської молоді, які Лев Троцький зі своєї емігрантської далечини помітив ще у 1937: «було б грубим наклепом на молодь зображувати її, як одержиму виключно або навіть переважно особистими інтересами. Ні, у масі своїй вона великодушна, чуйна, заповзятлива. Кар’єризм забарвлює її тільки зовні. У глибині живуть різнорідні тенденції… ґрунтовані на героїзмі, що тільки шукає ще застосування. Цими настроями живиться зокрема новітній радянський патріотизм. Він, поза сумнівами, дуже глибокий, щирий і динамічний». Люди більш старшого віку не завжди поділяли таку точку зору на радянську систему. Серед них було чимало тих, хто зберігав вірність революційним ідеалам і не міг не бачити разючу відмінність сталінської дійсності від цих ідеалів. Зневажаючи, а часто відверто ненавидячи сталінський режим, ці люди водночас самовіддано билися у партизанських загонах та частинах Червоної Армії проти фашизму. Що рухало ними? Говорить радянський розвідник Леопольд Треппер: «Між гітлерівським молотом і сталінським ковадлом вилася вузенька стежка для нас, для тих, хто все ще вірив у революцію. І все ж таки всупереч всій нашій розгубленості й тривозі, всупереч тому, що Радянський Союз припинив бути тією країною соціалізму, про яку ми мріяли, його обов’язково слід було захистити. Це очевидність і визначила мій вибір».

Вже на другий рік війни партизанський рух перетворився на грізну силу. На Сумщині діяли загони легендарного Сидора Ковпака, Семена Руднєва, Олександра Сабурова, на Чернігівщині – Миколи Попудренка і Олександра Федорова. Партизани громили ворожі гарнізони, висаджували в повітря ешелони, руйнували комунікації ворога, знищували склади з боєприпасами, пальним і продовольством, визволяли в’язнів таборів смерті й остарбайтерів. За підтримки партизанських загонів проводили певну роботу депутати деяких сільських Рад у Холминському, Остерському, Козелецькому та інших районах Чернігівської області, а також у низці районів Сумської, Кам’янець-Подільської, Житомирської та Рівненської областей. В умовах фашистського терору боротьбу з окупантами вели чисельні підпільні організації – «Молода гвардія» (Краснодон на Луганщині), «Партизанська іскра» (село Кримка на Миколаївщині), «Патріоти батьківщини» (Миколаїв), у Західній Україні діяла «Народна гвардія імені Івана Франка», основу якої складали колишні члени Компартії Західної України.

Серед тих, хто долучався до партизанського опору, було й чимало євреїв. Червоноармієць української чи російської національності, потрапивши в оточення, міг здатися у полон й сподіватися на милість ворога. У солдата-єврея такого вибору не було: у полоні на нього чекала неминуча смерть. Отож, євреям-оточенцям не лишалося нічого іншого, крім як йти у партизани, це було питання виживання. Підпільні організації, що діяли у гетто (наприклад, «Незалежна соціалістична молодь» у Львові), влаштовували повстання й бунти, тільки щоби дати можливість втекти й врятуватися якомога більшій кількості в’язнів. Такі втікачі також приєднувалися до партизанів. Існували партизанські загони, які складалися виключно з євреїв, або такі, в яких євреї складали переважну більшість. Один з таких загонів очолював колишній член Комуністичної партії Західної України М. Конищук. З перших місяців окупації він збирав євреїв, які тікали з гетто, у своєму партизанському підрозділі. Якщо на початку в загоні було 17 євреїв, то у квітні 1943 року їх вже нараховувалося 111 – з усіх 184 бійців. Єврейський загін було створено також у партизанському з’єднанні С. Ковпака. Поряд з партизанськими базами нерідко створювалися родинні табори, в яких переховувалися єврейські жінки, діти, люди похилого віку.

Інша національність, якій також не передбачувалося місця у нацистському «новому порядку» – роми – також ставали партизанами (існувало декілька чисто циганських загонів). У Львові діяла польська підпільна група народних соціалістів «Свобода», яка спільно з Польською демократичною партією та Союзом польських синдикалістів утворила «Фронт патріотичної лівиці». Усього більше 500 тисяч чоловік брали участь у партизанському і більше 100 тисяч у підпільному русі. До цього слід додати такі форми Опору, як, наприклад, саботаж населенням мобілізаційних заходів окупантів. Робітники саботували введення в дію промислових підприємств, виводили з ладу машини й устаткування, селяни зривали сільськогосподарські роботи. Саме саботаж українських металургів і гірників звів нанівець розрахунки ворога на виплавку чавуну й використання донецького вугілля. Місцеві мешканці допомагали партизанам і підпільникам, ховали їх від окупаційних властей, постачали їжею та амуніцією, рятували від нацистського терору євреїв.
Радянське керівництво намагалося взяти партизанську боротьбу під свій контроль. З цією метою було створено Український штаб партизанського руху, очолений генералом Т. Строкачем. До місця, де розгорталася партизанська боротьба, спрямовувалася розвідувальна група, у її складі обов’язково були радисти з радіостанцією, завдання яких полягало в тому, щоби постійно підтримувати зв’язок зі штабом. З «Великої землі» партизанам почали постачати зброю, боєприпаси, вибухівку, інколи військову форму, пропагандистську літературу. Дії партизанських формувань координуються з операціями Червоної Армії. Проте є й інша сторона медалі. До загонів Руху Опору приходять співробітники НКВС, які беруть під суворий контроль настрої та погляди командирів і бійців. У деяких підпільних організаціях за вказівкою «центру» змінюється керівництво. Ми вже згадували про ситуацію у Любецькому районі. Після втечі першого секретаря райкому КП(б)У, тут був створений новий підпільний районний комітет партії, почалося формування партизанського загону. Аж раптом, у липні 1942 року, зниклий секретар об’явився знову, й, посилаючись на авторитет посади, претендував на керівництво і новим райкомом, і партизанами.

Та навіть попри пильний нагляд з боку НКВС, в радянському Русі Опору залишалися люди, групи й загони, що керувалися комуністичною ідеологією, але були досить критично налаштовані до сталінської політики. Більш докладно про це можна прочитати у статті «Троцькісти і незалежні марксисти в Русі Опору», яка вже друкувалася на сайт «Гасло». Відомо також, що на Київщині колишній махновець Осип Цебрій організував колгоспників на спротив німецьким окупантам під анархістськими гаслами. Нажаль, нам занадто мало відомо про цю сторону партизанського руху. Сподіваємося, що наш короткий історичний екскурс підштовхне істориків до подальших досліджень і зрештою ми матимемо більш повну картину.

Leave A Comment

НАША КНОПКА

ГАСЛО: Головний аналітичний сайт