ТВІР ПРО ТВІР: Марія Матіос «Нація»

Ірина Чеботнікова,
спеціально для gaslo.info

Матіос Марія. Нація. Одкровення. – Львів: ЛА «ПІРАМІДА», 2006. – 204 с.

Коли я чую слово «нація», то интуїтивно здогадуюся, хто починає промови цим словом. Зазвичай интуїція не зраджує, тому в цих випадках хочеться лаятися та хапатися за парабелум, подібно до відомого персонажа. Книга, повністю присвячена діяльності УПА, не може бути сприйнятою однозначно через різні причини. Передусім – через політичні. Особисто я не схильна героїзувати «бандерівців», оскільки не поділяю їхніх ідеалів. Проте ці люди не можуть не викликати якщо не захоплення, то принаймні повагу. Наголошую: саме люди, а не політичні діячі. Якщо людина за жодних обставин не зрікається власних ідей, вона заслуговує на повагу. Якщо людина воліє вмерти, значить, їй є за що вмирати.

Марії Матіос вдалося сказати своє слово. Здається, «Нація» – її найкраща книга, хоча я й шукала, до чого можна прискіпатися. Знайшла кілька дрібних недоглядів, що трошки засмутило, адже текст подано в авторській редакції. Напевне, хотіли якомога швидше надрукувати: це вже третє видання, а значить, книга є бажаною. Власне «Нація» – це цикл із шести оповідань: «Апокаліпсис», «Юр’яна і Довгопол», «Вставайте, мамко…», «Прощай мене», «Дванадцять службів», «Просили тато-мама…». Загалом впадає в око певна притчевість, ніби це навмисне було написано для роздумів. Справді, подумати є про що. Деякі герої кажуть, що їхні руки – не для автомату, що не всім іти до лісу, що вони не хочуть ще раз зустрітися з мґбістами. Вони нагадують Мєлєхова, який, ведучи мирне, максимально деполітизоване життя, водночас не може не помічати перебігу суспільно важливих подій. Авторка не вдається до психологізації, вона просто переказує те, що було, або те, що могло бути. Читач сам мусить вирішити, як ставитися до бандерівців, які кинули свою товаришку напризволяще, чи до Машталерки, яка залишила доньку батькові. До речі, слово «УПА» в тексті жодного разу не згадано, натомість ідеться про «ліс».

Кадри з вистави «Нація» за однойменною книгою Марії Матіос

Матіос показує нам той самий «людський вимір історії», який уможливлює взаємодопомогу. Лікарка Дуся з Омська, везучи пораненого бандерівцями Довгопола до лікарні, умовляє взяти з собою і гуцулку Юр’яну, в якої стався викидень. «У Дусі фронт за плечима, блокада, вона знає, що кров не має нації. Але це не так просто розказати тим, хто розпалений ненавистю до тебе…». За Юр’яну просить і Довгопол, який допоміг повернути їй з МДБ чоловіка. Це дуже дивує Довгополового товариша, який розмірковує дорогою: «Навіщо ми вбиваємо один одного так нещадно… Цю жінку я, може, навіть любив би… Але, може, завтра мені доведеться її вбити… Я їх усіх ненавиджу… І вони нас ніколи не полюблять…».

Свої оповідання Марія Матіос називає одкровеннями: є «одкровення 1947 року», 1951 та 1990-го, проте усі вони мають безпосереднє відношення до процесу «радянізації» Західної України по війні. Мова героїв-буковинців і гуцулів переважно літературна, мова авторки – ненав’язлива. Найвдалішим оповіданням є «Юр’яна і Довгопол», а оповіданням із найбільшою интригою – «Просили тато-мама…». З останнього хочу навести такий чудовий діялог:

«– ..Як не Коляй, то хтось інший усе одно накинув би мотуз на шию тій учительці, бо вона, замість рахувати, вчила наших дітей, що Бога нема й нема України. Ви забули?! – Нічого я не забув, «Ялино»… Але я не хочу ходити з гріхом на душі, поки ходжу цим світом. Цей час минеться – й хтось буде перебирати наші кістки. Я не хочу, щоб ними трусило від прокльонів. Добре було би, якби біле було білим, а чорне – чорним. Але так не є. Нас стільки разів за цей час обдурили з усіх боків, що не хочу, щоб ми ще й самі себе дурили». Прекрасна відповідь, над якою нам варто замислитися.

Хто є головним героєм «Нації»? Відповідь пародоксальна – жінки. Це не дуже помітно під час читання, проте в кожному оповіданні є та, навколо якої все обертається. Жіночі молитви («Дванадцять службів»), жіноча смерть («Вставайте, мамко…»), жіноча відвага («Апокаліпсис») рятують рідних і нерідних, з них витворено художній світ Марії Матіос. Напевно, з цього починається нація, тому патосна назва книги є виправданою. Проте, на жаль чи на щастя, бандерівці чи мдбісти ще не творять нації. І нація не складається з гуцулів. Инакше все було би занадто легко (як у Василя Шкляра). Та й не тільки українці цікавлять авторку. Фейґел Коган, приміром, уважає, що «Над усіма коронами – корона доброго імені». Саме ці слова він учить вибивати на каменях єврейських могил. Зрештою, це й виявляється важливішим над будь-які нації. Ось так по-ліберальному. Хоча політичних протиріч тут вистачає. Так що цим книга Матіос нагадує «Лебедину зграю» Земляка (більш знану як фільм «Вавілон-ХХ»), де вдосталь і крові, і любові, і життя в політиці, і політики в житті.

Чи почуваються герої «Нації» нещасними? З тексту цього не можна зрозуміти, але думаю, що ні. Вони адекватно сприймають події і адекватно розраховують власні сили, щоби взяти участь у цих подіях. І це жодним чином не свідчить про їхню слабкість або «хату з краю». І жодним чином не вказує на популярну сьогодні «філософію Діогена», філософію невтручання чи позірно незалежного споглядання. У «Нації» є те, що мені дуже імпонує: людська гідність і вміння зустріти небезпеку на повен зріст, без нарікань на те, що «життя закінчується, починається історія», що кістки стають підмурівком цієї історії. Тому цю книгу варто читати. І варто читати саме марксистам. Так, УПА не є нам ідейно близькими. Але в них є чому повчитися, хоч би й методам партизанської війни. А кому, як не нам, знати, що приємніше мати сильного ідейного ворога, ніж слабкого? Тим більше, що їхня боротьба тоді була частиною боротьби проти сталінізму. Ось так неочікувано в нас з’явилися своєрідні – націоналістично спрямовані – союзники-монархісти. І на це не можна не зважати. Тому що поки націоналісти можуть покликатися на забіги «москалів», клясова боротьба неможлива. А завдання українських марксистів – показати українцеві, що його справжнім ворогом є зовсім не «москаль», а свій, рідний, український буржуа. Так що в боротьбі проти московських і немосковських сталіністів ми – вимушені спільники.

Leave A Comment

НАША КНОПКА

ГАСЛО: Головний аналітичний сайт