Капіталізм доби апокаліпсису. Сценарій

Віталій Дудін, “Ліва Опозиція”
спеціально для gaslo.info

 У 2012 році як ніколи модні розмови про кінець світу. Разом з тим, ніхто не знає, що буде насправді. Все базується на в “міру наукових” здогадках і конспірології. Мабуть, впевненості би додало, якби сам творець прийдешніх, за версією медіа катаклізмів зумів підтвердити чи заперечити ці “чутки”. „Нісенітниця, — скажете ви. — Це де таке бачено, щоб хтось попереджав про свої зловісні плани? Так роблять тільки недолугі антигерої з голівудських кінострічок!”. Насправді, наше повсякденне життя є куди більш фантастичним. Ми є живими свідками того, як людині вдається попередньо оголосити намір про здійснення злочину, а потім його реалізувати.

Адже сценарій „Армагеддону по-українськи” вже вимальовується досить чітко. Ні-ні, не поспішайте з висновками — мова не про Євро-2012. Страхіття Апокаліпсису прийдуть із впровадженням неоліберальних механізмів — коли всі суспільні сфери, навіть освіта та медицина, регулюватимуться за законами ринку. Принаймні, так його описав Сергій Тигіпко, віце-прем’єр-міністр України та міністр соціальної політики у своїй книзі „Україна: проект розвитку”. Вступивши на шлях плану порятунку країни шляхом графоманії (проторений, зокрема, пані Богословською з її „Віче”), досвідчений бізнесмен викладає у книзі своє бачення, як перетворити цілу країну на його черговий діловий проект. З точки зору більшості потенційних читачів цього твору, його жанр можна сміливо схарактеризувати як „антиутопія”. Адже успіх цей „проект” принесе, за великим рахунком, лише автору.

Важко збагнути нинішнє повсюдне розчарування у лідерові, адже з цими самими ідеями він і йшов на президентські вибори у 2010 році. Теперішню посаду він здобув саме на хвилі народної підтримки, у прямому сенсі як популярний лідер. Звісно, забезпечили його працевлаштування у Кабмін домовленості з політичною й економічною верхівкою Партії регіонів, а не прості виборці, але за результатами першого туру президентських виборів 2010 року все ж саме йому віддали голоси 13,06% з них.

Саме Тигіпко, за оцінкою експертів, серед усіх міністрів найбільш просунувся у здійсненні реформ. Зокрема, символічно, що така оцінка озвучена у журналі „Власть денег”. Хай там як, але найбільш відчутними стали його реформи власне для самого народу. У пересічних громадян улюблене слово Сергія Леонідовича „реформи” ще тривалий час викликатиме стійке роздратування, а подекуди й фізичний дискомфорт.

Книга Війни

Автор вже на початку визнає, що весь народ нестиме відповідальність за помилки Тігіпка: „І ми всі, її громадяни, тією чи іншою мірою відповідальні за те, що сталося. І – що значно важливіше – за те, що станеться”.

Роблячи екскурс у минуле, автор підкреслює, що 90-ті роки відкрили для українців нові можливості. І всі, хто не ледачий, ними скористався. „Мільйони звільнених з великих підприємств, науково-дослідних інститутів і конструкторських бюро людей пішли у дрібну торгівлю та сферу послуг. Переборовши психологічний шок, вони стали «човниками», відкривали кіоски, кафе, гаражні автомайстерні, перукарні”, — каже він. При цьому автор нарікає на зниження якості сучасної науки у порівнянні з радянськими часами („у Харкові вперше в СРСР був розщеплений атом, у Києві – створений перший у континентальній Європі і третій у світі комп‘ютер”). Ну, власне, було б дивно, якби, враховуючи „відтік мізків” на базари, сталося б навпаки. Та з тексту випливає, що війна (за виживання) забрала з науки далеко не всіх. Відродження науки відбудеться за рахунок… „масштабного скорочення безперспективних наукових закладів (а таких у нас переважна більшість)”. За логікою Тигіпка виходить, що тільки остаточна ліквідація на теренах України науки як такої врятує останню від занепаду.

У частині пропозицій можна розгледіти навіть не авантюру, а погрозу життю — йдеться про ліквідацію „непотрібних” медичних установ. „Чиновники посилаються на статтю 49 Конституції України, яка забороняє скорочувати мережу наявних медустанов. Але це лише зручна відмовка”, — каже він. Схоже, що нинішня „реформа системи охорони здоров’я”, яка полягає у масовому закритті медустанов у селищах та селах, втілює всі досягнення управлінської думки теперішнього віце-прем’єра. Автор чітко дає зрозуміти, що очікувати збільшення бюджетних видатків — марно, тому залишається сподіватись лише на ефективний менеджмент чи підприємницьку “жилку”. Навіть якщо це і межує з певними, так би мовити, ризиками.

У разі реалізації ще ряду нововведень бюджетні надходження не лише не зростатимуть, а навіть зменшаться. Якщо ж „низовим ланкам управління” пропонується ефективніше перерозподіляти фінансові крихти, то вище керівництво, навпаки, варто стимулювати. Так, лунає ідея „дозволити торгівельно-економічним місіям отримувати відсотки від угод, укладенню яких вони сприяли”. Такі „бізнес-моделі” допоможуть класти в кишені бюрократичної еліти суми від продажу природних багатств, які, здавалось би, належать усім нам.

Без огляду на будь-яку суперечливість, бюджет слід приймати автоматично: він має готуватись урядом і „не повинен особливо цікавити ні суспільство, ні парламент”. „Він буде суто технічним документом, розробленим на виконання Бюджетної декларації, прийнятої раніше парламентом”, — уточнює автор. Як бачимо, шлях боротьби проти ненависного соціального популізму пролягає далеко не через роз’яснювальну роботу і діалог.

Посібник “Мазохізм для чайників”

Взагалі, висловлювати думку суспільства в „ідеальній” країні має сама держава: „В жодному разі не можна займатися створенням консультаційних, координаційних та інших структур при органах влади за участі громадських організацій, а ті, що вже є, потрібно було б прикрити”. Хіба когось ще цікавлять такі дрібниці, як свобода слова та громадянське суспільство?

Звільнену від зайвих обов’язків громадськість слід зайняти альтернативною діяльністю, особливо молодь. Колишній комсомольський ватажок вважає, що організація, в якій він мав честь працювати, могла „реформуватися, відкинути ідеологічний контроль партії й держави”. Тому така структура має бути відроджена — на змінених началах. Окрім церкви, активно за виховання молоді має братися національний капітал. Результатом їх плідної співпраці стане прививання таких одвічних цінностей, як здоровий спосіб життя і „повага до приватної власності”. І, що важливо, „вони не нав‘язуватимуть молодим українцям сторонніх ідеологічних установок, як це роблять зарубіжні фонди”. Як вбачається, „модна” з радянських часів риторика підозри до усього іноземного як вияву ворожої підривної діяльності, сьогодні затребувана не тільки ультраправими, прихильниками „теорій змови” та „великим другом” студентського руху міністром Табачником. Такий „капсомол” має на меті, передусім, забезпечити безперешкодне функціонування капіталізму і готуватиме для нього слухняний „людський матеріал”, голови якого заб’ють сумішшю вірнопідданства та соціальної апатії.

Звісно, автор – прихильник авторитарного стилю управління, який вважає, що ефективність влади безпосередньо залежить від ступеню її авторитарності. „ Як відомо, парламентська форма правління набагато складніша, більш громіздка та дорожча, ніж президентська”. Чи не ідеальним утіленням цього образу він вважає Шарля де Голля, котрий „зумів подолати опір парламенту та створити нову конституцію, яка дала президенту найширші повноваження”. Втім, він не згадує про те, що „конституційна диктатура” завершилась революцією 1968-го року і наступною відставкою президента.

Довершити декорації „екранізації” роману „1984” в окремо взятій країні має нав’язування страху серед населення перед зовнішніми ворогами. Для початку рекомендується возненавидіти “ближніх своїх”. Треба готуватись до конфронтації з будь-яким із сусідів, в оточенні яких випала доля перебувати Україні — від Румунії, яка от-от почне вимагати автономію румунів Чернівецької області, і до Росії, котра ніколи не пробачить Україні її проголошеної самостійності. Та поки в „холопів чуби тріщать”, пани залучатимуть іноземних інвесторів і налагоджуватимуть ділові взаємини.

Автор пропонує розширювати ринки збуту, зокрема, «перезавантажити відносини з країнами Центральної Азії за рахунок відмови від „демократизаторської риторики”. „Із зовнішньополітичної стратегії України майже випала концепція економізації дипломатії, котра передбачає націлення зовнішньої політики на вирішення завдань підтримки українських компаній в їх прагненні прориватися на ринки країн, що розвиваються”, — додає він. У такому контексті не дивним виглядає продовження дипломатичних стосунків й інтеграційних зв’язків з Казахстаном, де задля підтримання нормального ходу капіталізму влада не зупинилася перед холоднокровним розстрілом робітників, які захищали свої інтереси шляхом страйку. Для вітчизняної владної верхівки ця трагедія — ніщо у порівнянні з прибутками вітчизняних товаровиробників… Українські пани сподіваються, що в такий суворий спосіб захищатиметься і їхній бізнес-інтерес.

„Клуб суперкниги”

Захоплення старими як світ ідеями не лишилось у юності Тигіпка. Обійнявши високий державний пост, він продовжує ідеологічну боротьбу, зокрема, у рамках т.зв. „Реформаторського клубу”. За аналогією з відомим релігійним мультсеріалом йому личила б назва „Клуб суперкниги”.

„Всі проекти «Реформаторського клубу» спрямовані, в першу чергу, на захист інтересів бізнесу, поліпшення інвестиційного клімату та умов ведення бізнесу в Україні”, — кажуть вони про себе. Також вони себе називають прихильниками „радикального поліпшення інвестиційного клімату”. С.Тигіпко, як президент Клубу, не раз підкреслював, що уряд готовий прислухатись до думки суспільства. Вірніше, „компетентних представників суспільства в особі лідерів бізнесу”. Ця команда професіоналів займається написанням зручних для себе законопроектів, які будуть внесені в парламент через Кабмін, а також здійснює „закриті зустрічі з членами уряду”.

Після такої викривальної щирості важкувато буде довірити цим людям фонди недержавного пенсійного забезпечення, на управління якими вони претендують. 7% від зарплати, котрі через кілька років стягуватимуть до фондів, „компетентні представники” виділятимуть на важливі для них потреби. Аргументи за таку систему їхні фахівці вже знаходять у найпрогресивнішому зарубіжному досвіді. „Наталія Горюк, старший експерт з питань пенсійної реформи USAID розповіла про досвід Чилі по введенню накопичувальної пенсійної системи. У Чилі накопичувальна пенсійна система була запущена в дію з 1 травня 1981”, — повідомляється на сайті. Втім, це не єдиний акт турботи про рідний народ, здійснений тоді Аугусто Піночетом. Цей же рік запам’ятався відмовою диктатора Піночета розглядати «Національну угоду про перехід до демократії». До того ж, мовчанкою обходять наш державний муж зі своїми однодумцями і той скромний факт, що піночетівська пенсійна реформа із тріском провалилася просто у нас на очах — у 2008 році уряд Чилі визнав, що у той час, як у недержавних пенсійних фондах акумульовано кошти розміром понад 65% ВВП, які принесли захмарні прибутки своїм приватним власникам, пенсійною системою охоплено менше 60% зайнятого населення, а виплати пенсій замість заявлених 70% у середньому становили 39% від заробітної плати (а у жінок — взагалі 14%). Тому чилійським урядовцям не залишилося нічого іншого, окрім як відновити систему солідарних державних пенсій. До речі, схожа доля спіткала й іншу галузь, яка була деформована тотальною приватизацією за Піночета: 2011 рік пройшов у латиноамериканській країні під знаком безпрецедентно масових студентських протестів із вимогами безкоштовної та якісної освіти (в останній день свого президентства Піночет підписав „Органічний конституційний акт про освіту”, котрий переводив усі вищі і більшість середніх навчальних закладів на ринкові рейки — ще одна заповітна мрія чиновників на кшталт Тигіпка).

Але повернімося до “наших” „деформаторів”. У рамках клубу еліта бізнес-кіл без зайвої скромності обговорює своє бачення „покращень”. Серед їх ініціатив і легалізація лобізму, і посилення прав кредиторів, і зниження податку на прибуток, і спрощення отримання дозволів для забудов, і, звісно, приватизація усіх стратегічних галузей.

Їхнім партнером виступає „Столипінський клуб” — організація, що носить ім’я відомого кривавого реформатора та підкреслює свій елітаризм. Ця обставина робить „Клуб суперкниги” взагалі подібним до купки самодурів. Це було б так, якби держава не намагалась реалізувати ідеї, озвучені “клубами”, такі як гуманізація економічних злочинів. „Найголовніше, що у нас з’явилося — це консолідована влада, яка почала чітко відпрацьовувати певні речі”, – запевняє членів клубу пан Тигіпко.

Підстави для оптимізму

Було б дивно, якби стаття, що починались з думки про кінець світу, мала б позитивне завершення. Насправді, є деякі підстави для оптимізму. Не з суб’єктивної точки зору автора, а з позицій багатьох представників нашого народу. Можна сказати, що Тигіпко — втілення тих рис, які українці вбачають в популярних, переважно, опозиційних політиках. Їм не потрібно переживати, що голоси вкрадуть на парламентських виборах 2012 року, адже при владі й так знаходиться людина, яка має багато спільного з їхнім ідеалом.

Віце-прем’єр — це особа, що наповнила змістом поняття „реформ”. Під його керівництвом Україна набуває рис держави, яку імперіалістичні центри все ж визнають „ринковою”. Інша річ, для кого ці реформи несуть добро?

Його впертість у наступі на соціальні права трудящих України заслуговує на повагу. Очевидно, це виправдання сподівань частини суспільства про сильного вождя, як передусім довіряє власному сумлінню.

І в даному разі ми маємо справу з досить щирим політиком. Це та „чесна влада”, яка неодноразово підіймалась на прапор буржуазною опозицією. Але, скажу вам відверто, нам від цього не легше. Як виявляється, чесність і гуманізм — далеко не одне й теж саме.

Радіти владарюванню Тигіпка повинні й ті, хто вважає олігархів при владі безпечними (“бо ж у них вже немає стимулу щось красти у народу”). Але, як бачимо, змінюється лише форма реалізації влади капіталістів-олігархів, але не результат. Вони й надалі дбають про свій егоїстичний інтерес.

Також він демонструє зразок визнання пріоритету національних інтересів над усіма іншими поняттями. Причому задоволеною має лишитись і публіка, більш радикально віддана ідеї нації. На превеликий жаль (для них), побиття трудових мігрантів і расистського міряння черепів очікувати не варто. Віце-прем’єр має намір просто унеможливити прийняття іноземців на роботу, причому на куди більш зрозумілих підставах, аніж антропологічні параметри, — за відсутністю паспорта громадянина України. Заходи, спрямовані на „захист національного ринку праці”, містяться в міністерському законопроекті „Про зайнятість населення”. До того ж, мабуть в інтересах “нормальної” більшості нації, він дискримінує і людей з обмеженими можливостями. Шанований Тигіпком піночетівські авторитарний капіталізм визнаються „найуспішнішою суспільною структурою” на сайті одного амбіційного всеукраїнського об’єднання. Тому симпатики цієї правої опозиційної сили не дуже вже і помиляться, якщо віддадуть свій голос за Сергія Тигіпка.

Та все ж є з чим погодитись із міністром нам, лівим активістам. Пан Тигіпко стверджує, що економіка нашої країни не може розвиватись за домінування популізму. І, дійсно, неприємно дивитись на ситі обличчя осіб, які, опинившись в опозиції, вимагають підвищених соціальних стандартів, хоча й не кажуть, як і за рахунок чого ці гасла будуть реалізовані. Це якраз чистісінький популізм. Тому що більшість соціальних декларацій виконати просто неможливо. В усякому разі, в рамках капіталістичних відносин. Український капіталізм може ефективно розвиватись — збільшувати норми прибутку, освоювати нові ринки збуту, проводити технічну модернізацію — лише за умови диктатури і закручування гайок. Водночас, забезпечити соціальний захист за нинішніх умов теж проблематично. Під реалізацію соціальних програм просто немає відповідних коштів, адже значна частина прибутків просто йде в кишені їх власників. Причому цілком законно — у відповідності з існуючими буржуазними законами, звісно. Тому робітники отримують мізерні зарплати, а пенсіонери — мізерні пенсії. У свою чергу, соціалістичне суспільство могло б не просто проголосити гасла, але й підкріпити їх економікою, дохід якої спрямовувався б на спільні потреби.

Власне, від усіх нас, від наших солідарних дій, готовності боротись за наші інтереси та свободи і залежить, який із цих об’єктивно обумовлених сценаріїв — ліквідація соціальних декларацій або ж їх перетворення на дійсність за умови відповідного економічного забезпечення — переможе. Соціалізм чи варварство — ця альтернатива не втратила своєї актуальності з часів Рози Люксембург.

Leave A Comment

НАША КНОПКА

ГАСЛО: Головний аналітичний сайт