AНДРІЙ РЄПА: Продовження “Українського тіла”…

Деякі мої немогилянські друзі запитують у “приваті”: що там із скасуванням виставки “Українське тіло” й акцією на підтримку Центру Візуальної Культури НаУКМА? Друзі, повідомляю, як сторонній спостерігач-попутник. Усе в цій історії двоїсте. 27 лютого була не одна, а дві акції. Вулична акція була яскравою, напруженою, точною, безпрецедентною Подією. Адже за 15 років історії Могилянки такого студентського піднесення, мобілізації та консолідації проти владної верхівки самої академії за підтримки прогресивних сил Києва (зокрема й представників інших вузів і студпрофспілки «Пряма дія») просто не було. Отже, це колективний суб’єктивний успіх. Він означає: «Ми можемо» (тут дуже важливий займенник «ми»: один з доповідачів запропонував гасло «Я – не я без ЦВК»; це неточно, радше: «Ми – не ми без ЦВК»).

Але й була інша акція – кабінетно-кулуарна: перемовини з президентом академії Сергієм Квітом. То був успіх Квіта: формально він перемови провів, але красиво відшив тендітних перемовників і, здається, готовий робити це й надалі. У підсумку Квіт – поки що – “дістав голову” Василя Черепанина (екс-директора ЦВК), скасував “незручну” виставку “Українське тіло” і зберіг обличчя ліберального й водночас сильного пана-господаря. Але вулична акція показала: колос стоїть на глиняних ногах… Квіта відверто і вголос підтримують тільки ультраправі маргінали з ВО «Свобода» і кілька «брунатних носів» (хто такі брунатні носи? Це коли лижеш зад, то ніс стає коричневим. Нажаль, це не тільки практика, а й політичне несвідоме деяких студентів, викладачів, чиновників…). Про бюрократичне самодурство Вченої ради, цинічне свавілля, що призвело до закриття ЦВК, повторювати не буду, воно вразило і змусило глибоко замислитися всіх, причетних і непричетних…

Акція проти "припинення" роботи Центру візуальної культури на невизначений термін зібрала близько 150 учасників

Втім, активісти ЦВК теж у двозначному становищі: з одного боку, вони радикальні й рішуче налаштовані, їх підтримує уся притомна громадськість, але, з іншого боку, в стінах альма-матер вони мусять грати за тупими правилами академічних формальностей, тобто прогинатися, нагинатися й обходити підводні рифи змови і підлості керівництва. Виставку «Українське тіло» вони здали, щоб мати змогу проводити подальші заплановані заходи і виставки. У ближчому майбутньому вимальовується проект круглого столу з університетської автономії та тривалі дискусії та висновки того, що відбулося (або не відбулося) навколо «Українського тіла». Яке вже стало символом…

Наразі я можу додати тільки кілька антропологічних спостережень зі сумних тропіків. Перемовини показали, що Квітові вірити не можна. Він здатний і охоче йде на брехню і маніпуляцію. Але. Якби я був Сергієм Квітом, то також прагнув би будь-якими важелями скасувати виставку «Українське тіло» та її організаторів-творців. Річ у тім, що вона світоглядно, політично і морально суперечить всьому, у що вірить і що символізує собою пан Квіт. Його політика і сумління щирого сотника організації «Тризуб» волають: «Це неможливо!». Ця виставка для нього й справді є локусом, прямо за Лаканом, неможливого сліпого «реального», розриву, зяяння, солодкавої наруги над святинями, отруйною раною між ногами або ж локусом власного «непристойного споду влади» (Черепанин), «двох боків барикади» (Онфре) або вагоміше: «класової боротьби в ідеології» (Альтюсер)! Не секрет, що Квіт сповідує праві, консервативні погляди й ідеали – лівий-феміністичний-комуністичний ЦВК йому як пекуча сіль у оці. Його декларований лібералізм – частина його маніпуляцій щодо світу, поділеного на друзів і ворогів, тобто він застосовує подвійні стандарти залежно від ситуації, але незмінно гнучи свою лінію.

Щоправда, Квіт як особистість для нас лишається за великим рахунком «загадковим». Енігматичний, трагічний, комічний, ідіотичний Квіт; симбіоз Донцова, Хрущова, Саркозі і Барака Обами. А може, він – прихована частина віртуальної інсталяції виставки, її об’єкт, бог з машини, експонат, ревний сотворець, найрадикальніший 18-й художник «Українського тіла», котрий заздрісно вирішив позмагатися/продовжити/радикалізувати/заперечити концепцію та гіпотези виставки? Критикам є над чим замислитися. Адже «українське тіло» – привілейований фантазм будь-якого правого дискурсу і в нього має бути своє бачення сучасного мистецтва…

Та насправді це все не смішно. Президент могилянки виявив разючу, ганебну некомпетентність, неприпустиму грубість і затяту позу у питанні сучасного мистецтва, філософії/політики/онтології такого мистецтва. Квіт щиро вірить у «дегенеративність» і «лайновість» виставлених творів на «Українському тілі». У цьому пункті він знову нічим не відрізняється від активістів ВО «Свобода», які щиро підхопили квітівські означники «гівно», «порнографія», «дегенеративне». Власне, ці означники першим озвучив і легітимізував сам Квіт. Це лишиться незмивною плямою на його репутації в історії Могилянки. Щоправда, не забуваймо, що історію пишуть і стирають переможці… Але чи можна заперечити українське тіло? Либонь, перетворити його на питомо українське сало…

Посилання по темі:

ПРО ЩО МОВИТЬ «УКРАЇНСЬКЕ ТІЛО»

Leave A Comment

НАША КНОПКА

ГАСЛО: Головний аналітичний сайт